Розділ 24.2

В якийсь момент мені почало не вистачати повітря. Я відсторонилася, але в ту ж секунду відчула, як його руки притягують мене назад до його міцного тіла. Тільки тепер вони не стримували мене, а почали прокладати невідомі дороги по моєму тілу — то стискаючи майже до болю, то одразу ж відпускаючи, щоб відкрити нові незвідані території.

Його пальці торкалися там, де ще ніхто й ніколи, а губи залишали сліди — то поцілунки, то легкі укуси, ніби він хотів закарбувати мене в пам’яті назавжди. Це все приносило мені незвідане задоволення, але в якийсь момент я зрозуміла, що ще не готова йти далі... 

– Стій… Зупинись… Ні…

Та він, здається, був занадто захоплений, щоб почути. Його губи торкалися моєї шиї, ключиць, а я, на межі відчаю, схопила його обличчя руками і змусила поглянути на мене.

– Зупинись…

Йому знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, чого я хочу. В його очах промайнуло безмовне "Чому?" Та він прийшов до тями, оглянув мене — скуйовджене волосся, розтріпаний одяг, припухлі губи і сліди від поцілунків. Він відступив, навіть більше, ніж я хотіла. Без його тіла поруч, без гарячих дотиків мені одразу стало холодно й самотньо.

– Пробач… Каміло... - промовив він низьким, глибоким голосом. - Я дещо захопився... Просто... навіть не уявляєш як сильно я цього хотів.

– Чого саме?

– Торкнутися тебе... поцілувати... і... 

– Досить, - я закрила йому рот рукою, а сама опустила очі до долу. Це все було для мене занадто... занадто відверто... занадто швидко... 

Він відсторонив мою руку і тихо сказав:

– Я лише хотів сказати "обійняти".

– Ой, - тепер мені було ще більш ніяково.

– А про що ти подумала? Ммм?

– Ні про що... зовсім, ні про що. 

– Ні. Скажи мені... я хочу знати. Те яким стало твоє обличчя в той момент... Я просто мушу знати...

– Ти й так знаєш...

"Що він зі мною робить? Ще ніколи моє обличчя не було настільки червоним... та ще й постійно..."

– Боюся, що не знаю... Але з тобою хочу дізнатися.

"Не знає...?"

Він знову наблизився до мене впритул і майже всі думки одразу вилетіли з голови. Здавалося він хоче знову торкнутися мене, але його щось все ще стримувало.

– Чому ти вагаєшся?

– Вагаюся?

– Так... Торкнутися мене... І раніше... і зараз...

– Не знаю... Напевно, це все страх...

– Страх? Чого ти боїшся?

– Боюся, що ти станеш для мене слабкістю...

– Це так погано?

– Не знаю... Ніколи не мав жодної слабкості. Напевно тому цей страх такий сильний.

"Чому його слова... такі... такі..." - Я не могла підібрати правильне слово... Але серце зараз розривалося на шматки.

– Не маючи жодної слабкості... ти будеш приречений на самотність. Хіба це краще?

– Я завжди був самотній... вже звик.

– Не кажи так, - більше я не стримувалася і схопила його за руку.  – Це не щось звичайне. У кожної людини повинен бути хтось близький.

– Можливо...

– Ти ж казав, що тут... зі мною... ти вже не почуваєшся таким самотнім.

– Казав.

– І якщо ти дозволиш мені...

– Ти розумієш на що погоджуєшся? – тихо запитав він.

– Я… так... – слова наче застрягли в горлі.

– Ти станеш моєю... Ні. З цього моменту, ти вже моя. Більше в тебе немає шансу відступити.

– Твоя?

– Моя. Я не відпущу тебе... хай там що. І нікому не віддам... тим більше брату, – його голос звучав із прихованою злістю, коли він згадав про Олівера. Але я вирішила не псувати момент.

– Мені не потрібен Олівер, – я торкнулася його обличчя, намагаючись розвіяти його ревнощі. – Я хочу бути з тобою.

– Сподіваюся... ти справді маєш це на увазі, - його слова звучали з сумом.

А ще мені здалося, що вони звучали трохи загрозливо... ніби з попередженням. Та це не налякало мене. Я розуміла чому. Батьки зрадили його... навіть якщо вони цього не хотіли... але вони це зробили. Таке так просто не пробачити і не забути... а страх, що подібне повториться може переслідувати все життя.

– Так, я справді маю це на увазі. Є лише одна проблема. Я все ще учасниця відбору.

– Знаю… Тому нам доведеться зачекати. І нікому не говорити про нас. Це створить проблеми і для мене, і для тебе. Брат надто на тобі зациклений.

– Я знаю.

– Але це лише два місяці.

– Так, – сумно, але з надією всміхнулася я.

Я не могла уявити, як зможу ігнорувати його, приховувати свої почуття й робити вигляд, що він мені байдужий. Ще гірше — спостерігати, як він спілкується з іншими дівчатами, і нічого не робити.