Розділ 24.1

Вечірній палац сильно відрізнявся від денного. Лише де-не-де мерехтіло світло, створюючи атмосферу спокою й таємничості. Тиша обволікала стіни, мов ковдра, і я навіть не підозрювала, що палац може бути таким. 

Ми з Теодором ішли поруч, але він більше не тримав мене за руку, хоч я шалено цього хотіла. Та я все розуміла — якби нас побачили разом, та ще й за руку, проблем було б не злічити.

На щастя, окрім поодинокої варти, ми нікому не потрапили на очі. Уже за кілька хвилин ми опинилися перед входом до тієї самої оранжереї. Двері були замкнені, але Тео витягнув із кишені ключ.

"Невже він із самого початку планував мене сюди привести?"

– Ти все спланував?

– Що ти маєш на увазі? – На його обличчі з’явився непідробний подив. Я навіть відчула ніяковість через свою підозру.

– Та ні… нічого.

– А, ти про ключ? Насправді ця оранжерея — моє улюблене місце в палаці. Сюди не кожен може зайти, коли заманеться, тому я люблю проводити тут час от ма... королева і подарувала мені ключ.

"Він хотів сказати 'мама'? Але чому не став?"

– Зрозуміло. - Звісно я не стала озвучувати свої думки. - То, може, покажеш мені її? Минулого разу на чаюванні я бачила лише невелику частину.

– Звісно. Саме для цього ми тут.

Ми йшли мовчки, і хоча ця тиша була приємною й комфортною, я хотіла продовжити розмову. Хотіла дізнатися більше про нього, адже було неможливо передбачити, коли ще випаде можливість провести час на одинці.

– Тут так гарно… розумію, чому це місце твоє улюблене.

– Так… гарно…

– Чомусь у твоєму голосі я чую "але".

Тео поглянув на мене незрозумілим поглядом лише на мить, і одразу відвернувся. Я вже подумала, що відповіді не буде. Але він заговорив:

– Хоч це місце й прекрасне, навіть тут мені завжди чогось бракувало… І тепер я, здається, знаю, чого саме.

– Знаєш?

– Так… де б я не був — тут чи в іншій частині палацу — завжди відчував самотність. Але сьогодні все інакше.

Його слова розтеклися хвилею по моїй душі, залишивши теплий слід. Я відчула як в грудях стало тісно... серце почало калатати і ніби забракло свіжого повітря.

– Тео… – прошепотіла я, але він зупинив мене.

– Не варто нічого говорити… – Він наблизився до мене так близько, що я відчула тепло його тіла, хоча ми навіть не торкалися. Але він не подолав цю останню відстань між нами, ніби боявся.

– Тео…?

– Так?

– Чому ти не торкаєшся мене? – Мій голос звучав із мольбою, і я ненавиділа себе за це.

"Відколи я стала такою?"

– Не знаю, чи маю право на це…

– Але ж ти раніше торкався мене…

– Тоді все було інакше. Тепер я боюся, що ці доторки можуть означати більше, ніж я можу собі дозволити.

Я більше не могла стримуватися. Вставши на носочки, обхопила його голову руками й поцілувала. Тео завмер, і я відчула, ніби цілувала статую. Його губи були м’якими, але нерухомими, тож я вже збиралася відсторонитися, коли він раптом обхопив мене руками й міцно притис до себе. Його губи накрили мої, і в цей момент світ зник.

Ми цілувалися, мов шалені. Його руки тримали мене так сильно, що я була певна — завтра на тілі залишаться сліди. Але це не мало значення, бо цей терпкий біль, змішаний із пристрастю, створював коктейль, який хотілося випити до дна.

Це було вперше, коли я втратила голову. Вперше, коли зрозуміла, що закохуюсь по-справжньому. Усе, що було до цього, тепер здавалося незначним і бляклим. І як я тільки могла думати, що колись була закохана в когось іншого?