Розділ 23.2

Я застигла. Думки перетворилися на рій набридливих і шумних комах, а обличчя палало вогнем.

"Що?!"

"Та що з ним таке сьогодні?" 

"Як про таке взагалі можна питати так просто?!" 

"А він не хоче першим зізнатися в СВОЇХ почуттях?"

Я навіть не помітила, як рука Теодора опинилася зовсім близько до моєї. У якийсь момент він підсунув її ще ближче й ніжно торкнувся кінчиками пальців моєї руки. Це бентежило, але водночас розпалювало мої почуття.

"Це він так натякає... щоб я...?"

– Здається, відповідь на це запитання теж надто складна... – протяжно сказав він, ніби несучи в собі якусь невидиму тугу. Та, попри свої слова, руки від моєї так і не відвів. – Але ж я стримав свою обіцянку й відповів на твої запитання... Ти не можеш відступити... - Слухаючи відчувала себе наче під гіпнозом.

"Я не можу відступити..."

"Він не дасть мені відступити..."

Я опустила очі додолу, намагаючись зібратися з думками, і тихо промовила:

– Так...

– Що? Я не почув...

"Та він насміхається з мене!"

Я підняла голову, готова випалити йому все, що думаю про цю ситуацію, але... побачила, як його очі сяють, а губи розпливаються в щасливій посмішці.

– Ти... ти все почув.

– Так, але готовий слухати твоє "Так" вічно...

Моє обличчя запалало ще дужче. Це був перший раз, коли я зізнавалася комусь у своїх почуттях.

– Не дивися на мене! – Я відвела погляд, закривши обличчя руками.

Та хто б мені дав сховатися. Тео вже через кілька секунд був біля мене, стоячи на колінах. Він ніжно взяв мене за руки й обережно прибрав їх від обличчя.

– Не варто ховатися... Адже ти мені теж подобаєшся...

"Тео зізнався мені?" - Я не могла повірити своїм вухам.

"Він мені зізнався!"

"Зізнався..."

Серце калатало наче шалене. Я і раніше отримувала зізнання, та ще ніколи... жодне з них не викликало такого вибуху емоцій.

– Ти... – почала я, але не змогла закінчити.

Його обличчя опинилося зовсім близько. Наче він ось-ось мене поцілує. Я навіть заплющила очі, очікуючи цього моменту. Але секунди йшли, а нічого не відбувалося.

– Ти така нетерпляча, Каміло... – його голос звучав ніжно та грайливо, змушуючи моє серце калатати ще сильніше.

Я відчула, як його подих торкнувся моєї щоки й ледь полоскотав вухо, а потім зник, наче нічого й не було.

– Зовсім ні! – Різко розплющила очі й уп’ялася поглядом у нього, але той лише хитро всміхався.

"Чому я дозволяю йому це? Раніше я ніколи й нікому не дозволяла над собою насміхатися..."

Але ці думки швидко розчинилися варто було йому знову доторкнутися до мене. Тео взяв мою руку й сказав:

– Я обіцяв тобі прогулянку до оранжереї.

– Так...

– Думаю, ми вже закінчили вечеряти. Ходімо?

– Так...

Я знову почула його легкий сміх.

– Що?

– Нічого. Просто мені подобається чути твоє "Так".