Розділ 23.1

Атмосфера зараз була не найкраща, але здавалося Теодору абсолютно байдуже. Він спокійно вечеряв, і я б навіть сказала із задоволенням. І дивлячись на це мені вже стало шкода Олівера. Я не була впевнена у своїх судженнях, але все це здавалося вмілою грою... Теодора. 

– Леді Каміло, ви майже нічого не з’їли... Не голодні? Чи, можливо, моя присутність на вас так впливає? – З посмішкою запитав він, ніби дві хвилини тому зовсім нічого не сталося.  

Я не могла зрозуміти йому справді байдуже на все, чи він так намагається відволікти мене від того, що тільки що сталося?

– Ні, просто щось апетиту немає, – криво всміхнулася і тихо додала: – Останнім часом усе частіше.

А в голові була зовсім інша відповідь, якою я звісно не збиралася ділитися:  "Ні, це на мене так впливає вся ця ніякова незрозуміла ситуація!" 

Його погляд змінився, наче пом’якшав, але тільки на мить.

– Чому так? Не подобається тутешня їжа?

– Ні, справа не в їжі. Вона чудова. Просто... атмосфера для прийняття їжі трохи напружена.

 В його очах промайнула ледь помітна іскра розуміння, що він і підтвердив словами:

– Я вас розумію. Але потрібно вміти насолоджуватися хорошою їжею в будь–якій ситуації, – те як були сказані ці слова... здавалося, за ними ховається щось набагато глибше.

– Ви сказали, що все ще почуваєтесь чужим в палаці... але в цілому... вам тут подобається чи ви хотіли б жити в якомусь іншому місці? – Раптово поставила запитання, аби знову спробувати дізнатися про нього більше.  Насправді хотіла запитати про те, як це – повернутися до сім’ї після стількох років, але не наважилася.

Та він був найбільш загадковим чоловіком, якого я колись зустрічала... і здається волів і далі таким залишатися.

– Пропоную перейти на ти... принаймні на цей вечір. Адже ми залишилися наодинці.

– Чому б і ні... – Я погодилася, чекаючи, що він все ж таки дасть відповідь на моє запитання. Та, здається, він просто вирішив змінити тему. Але я не збиралася відступати.

– А ви... ти... в якому храмі жив до цього?

– Каміло... – його погляд говорив більше, ніж будь–які слова. Я чудово розуміла, що він має на увазі, але все одно вирішила продовжити гру.

– Що?

– Навіщо псувати такий гарний вечір?

"Гарний? Його важко назвати гарним... Хоча, цей чоловік, що сидів напроти мене, мені й подобався."

– Я лише хочу дізнатися про тебе трохи більше. – Його обличчя напружилося на мить. – Буде достатньо навіть кілька сухих фактів...

Він нахилив голову і відповів:

– Кілька сухих фактів?

– Так, – Я впевнено кивнула. Звісно, я б хотіла дізнатися про нього якомога більше, але зараз згодна і на менше.

– Гаразд. Але тоді відповідь за відповідь.

– Що ти маєш на увазі?

– Я теж хочу дізнатися... кілька сухих фактів, – його голос ніби став нижчим... і звабливішим, принаймні у мене все стислося в середині... і так сильно захотілося торкнутися його, аж руки зачесалися.

– Про що ти запитувала? Ах, так, чи подобається мені в палаці? Радше так, ніж ні. Тут зручні ліжка, хороший одяг, смачна їжа, книги та інші ресурси завжди доступні. Але найголовніше – це свобода. Не думаю, що найближчим часом захочу змінити місце проживання. В якому храмі я жив?

– У столичному. Але не в центральному, а на північній околиці.

– А...

– Тепер моя черга ставити запитання.

– Гаразд... запитуй.

– Тобі подобається мій брат?

"Та як можна ставити такі запитання от так просто?!"

Зараз важливо було зберегти спокійний вираз обличчя.

– Здається, щось подібне ти вже запитував, коли ми гуляли разом? І не думаю, що це запитання чесне... воно зовсім не про сухі факти.

– Чому? Відповідь на нього проста.  І так, запитував щось схоже... вважай, що я просто вирішив перевірити, чи твої почуття не змінилися.

– Я б не сказала, що відповідь таке вже просто. Хіба буває просто, коли йдеться про стосунки між людьми і почуття між ними? – Чесно, я зараз говорила не стільки про мої відносини з Олівером, скільки про відносини в цілому.

Як чоловік, Олівер мені не подобався... принаймні я хотіла так думати. Те, що я відчула під час танцю, я воліла просто забути, стерти зі своєї пам'яті. А от як людина... раніше я сказала б «ні». Але тепер сумнівалася. Він був складніший, ніж здавався. Більше того, зараз мені здавалося, що всі його ігри – це радше маска, ніж його справжнє я.

– Думаю, ці слова говорять самі за себе, – відповів Тео прохолодніше, ніж до цього. У його голосі прозвучало розчарування.

– Ти не так мене зрозумів.

– Ні? – Тепер у його погляді читався скепсис.

– Він не подобається мені як чоловік. А як людина... я ще не визначилася.

– Зрозуміло. – Він задумався на мить, а потім прямо подивився мені в очі й запитав: