Розділ 22.2

Теодор, як мій кавалер на цей вечір, ввічливо відставив для мене стілець і допоміг сісти. Його манери були бездоганними, але саме те, що сталося далі, змусило мене почуватися трохи ніяково. Він нахилився і, переконавшись, що нас не помітять Олівер та Еліана, легко торкнувся губами моєї руки.

Простий жест, але він викликав хвилю мурашок, які побігли моїм тілом, а щоки миттєво спалахнули. Теодор помітив мою реакцію і лише хитро всміхнувся, сідаючи поряд.

– Леді Каміло, з вами все гаразд? Якщо ви погано почуваєтеся, можливо, краще вам повернутися до своєї кімнати? – Пролунав м'який, але надто солодкий голос Еліани. Її турбота звучала настільки щиро, що хтось необізнаний міг би їй повірити. Але я добре знала, чого вона хоче – прибрати мене зі свого шляху.

– Що ви, леді Еліано, не варто хвилюватися. Я почуваюся чудово, – відповіла я з милою посмішкою.

– Але ви так почервоніли… наче у вас жар. Це може бути заразним. Може, все-таки звернетеся до лікаря? Ми зачекаємо, не хвилюйтеся, – Наскільки ж вона хотіла мене позбутися, зовсім не приховуючи свої наміри.

Я глибоко вдихнула, намагаючись придушити хвилю роздратування, і знову всміхнулася, цього разу трохи ширше:

– Леді Еліано, мені надзвичайно приємна ваша турбота. Але я точно не хвора, просто я дещо схвильована, оскільки вечеряю в такій чудовій компанії.  Не кожного дня випадає нагода провести вечір у товаристві двох принців. - 

І подарувала обом принцам чарівні усмішки, які вони прийняли з вдячністю. А от Еліані дістався погляд "відчепися вже від мене".

Цей словесний удар вона витримала, як і мій погляд, але на її нещастя, Олівер вирішив її добити.

– Думаю, леді Еліано, вам теж не завадило б звернутися до лікаря, - в голосі який до цього був пронизаний байдужістю з'явилися нотки занепокоєння та турботи.

Здивування так і читалося на її обличчі. Проте важко було зрозуміти вона більше здивована його словами, чи те як саме вони були сказані.

– Що? Навіщо?

– Надмірна тривожність може бути симптомом серйозної хвороби, який варто обговорити зі спеціалістом, – відповів Олівер із підкресленою серйозністю. - Не хвилюйтеся ви можете сходити зараз... а ми зачекаємо.

Як я стрималася аби не засміятися... Тільки небесам відомо. 

– Що? Я? – вона виглядала так, ніби їй тільки-но вдарили під дих. Ми всі мовчки дивилися на неї, не даючи можливості просто проігнорувати ситуацію.

– Я… потім... потім звернуся. Дякую за турботу, – нарешті видушила вона, тихо опускаючи голову.

На її щастя, слуги саме принесли страви, і загальна увага переключилася на їжу. Настала тиша, порушувана лише брязкотом посуду, але незабаром між нами зав'язалася легка розмова... принаймні саме так здавалося на початку.

– Леді Каміло, як вам у палаці? – Олівер повернувся до мене, явно ігноруючи погляди Еліани та Теодора.

– Хм… – замислилася я, хоча відповідь була очевидною.

– Мені тут дуже подобається! - Щасливо сказала Еліана, але її знову проігнорували і дівчині нічого не залишалося як продовжити їсти.

– Не соромтеся, кажіть, – наполягав він не відводячи від мене погляд.

– Палац чудовий. Є абсолютно дивовижні місця, як-от оранжерея чи королівський парк.

– Але? – він підняв брову.

– Але він занадто великий, – відповіла я, намагаючись натякнути, що не бачу себе частиною цього світу, принаймні точно не королевою.

– Думаю, це лише справа звички, – відповів Олівер без жодного натяку на те, що зрозумів мене.

– Не впевнений, – втрутився Теодор. – Я тут уже понад пів року, але все ще почуваюся чужим. -  Слова Тео звучали з потаємним сумом, принаймні мені так здалося. -  – можливо для того аби почуватися тут як вдома, варто прожити в палаці все своє життя.

Олівер подивився на брата, і в його очах була злість... було роздратування... і ще щось... наче провина...

– Тео… – почав Олівер, але той лише посміхнувся, уникаючи подальшої розмови.

– Леді Каміло, не хочете прогулятися оранжереєю після вечері? – Теодор перевів увагу на мене, і я побачила в його очах щось більше, ніж просто люб'язність.

– Так, звісно. Чому б і ні? - Ми знову обмінялися посмішками й ніжними поглядами. Принаймні саме так мені здалося, коли я дивилася в його очі.

Мені здалося, що на якусь мить ми опинилися у власному світі, де були тільки він та я. Саме тому різкі слова Олівера прозвучали наче грім серед ясного неба:

– Думаю, я не надто добре почуваюся. Краще я вас залишу. - Він встав і не дивлячись ні на кого пішов геть.

Цього Еліана витримати не могла. Дівчина буквально підскочила зі свого місця і жалібно вигукнула:

– Ваша Високосте… а як же я?!

Він зупинився біля дверей, кинув на нас із Теодором короткий погляд, потім подивився на неї і холодно відповів:

– Ви ж не думаєте, що принц має жертвувати своїм здоров’ям заради… маркізи?

Еліана була принижена... Вона ще кілька секунд стояла і дивилася йому в слід з відкритим ротом і абсолютно почервонілим обличчям, а потім вибігла з кімнати, ледве стримуючи сльози.