Розділ 18

Я різко обернулася до принца й тихо відповіла:

- Так... - Серце калатало наче шалене чи то від страху, що ще секунду тому панував у моїй душі... чи то від зустрічі з ним...

- Ходімо, - сказав він і, не чекаючи мене, рушив вперед.

"Чому він запросив мене прогулятися?"

"Що у нього на думці?"

"Може я все-таки йому подобаюсь... хоч трохи?"

Стільки думок крутилося у мене в голові, і чим більше я давала їм свободу, тим сильніше розуміла, що ніколи, буквально НІКОЛИ,  я не почувалася настільки невпевнено поряд з чоловіком.

Спочатку я відставала від нього лише на крок чи два, та чим далі, тим більша відстань ставала між нами. Врешті решт, мені довелося наздоганяти Теодора. Коли я зрівнялася з ним, його темп усе ще залишався для мене надто швидким, але, здавалося, він цього зовсім не помічав.

- Можна трохи повільніше? Я не встигаю за вами.

Він пригальмував, кинув на мене незрозумілий погляд і спокійно, я б навіть сказала байдуже, відповів:

- Можна, але тільки якщо під час цієї прогулянки ти звертатимешся до мене на "ти" і називатимеш на ім'я.

- Як тобі відбір? - Запитала я, порушуючи тишу.

- Відбір? - Здається він був здивований моїм запитанням. Але я відверто не знайшла кращого.

- Угу. Я хоч і знаю, що так заведено поколіннями вибирати дружину для принців, але мені все одно це здається дивним.

- Згоден. Це дивно... хоча й доволі інформативно.

- Інформативно? - Тепер була здивована я.

"Відбір... інформативний? В якому сенсі?"

- Так. Навіть за цей короткий час стало зрозуміло, хто абсолютно не підходить на роль королеви.

- На роль... - тихо повторила я. - А як же почуття?

- Хм... почуття? А чи є їм місце в палаці? - Те яким тоном були сказані ці слова, можна було заморозити воду в літній спекотний день.

"Чи мають почуття місце в палаці?" - Я не знала відповіді на це запитання. Ніколи не жила в палаці, та й мої батьки були доволі далеко від нього. Але повірити, що любов і дружба в стінах палацу неможливі, я не могла. Не могла і не хотіла.

- Але ж твої батьки... Видно, що вони люблять одне одного.

- Ти так думаєш? - Насмішливо запитав він, але пояснювати нічого не збирався.

- Так. Думаю, що це так.

- А я думаю, що для короля почуття, про які ти говориш, - це велика слабкість. - І знову лише коротка ремарка і ніяких пояснень.

- Не згодна з тобою

- Справа твоя.

Я була ладна відстоювати свою думку і далі. У мене б знайшлося кілька вагомих аргументів, але я бачила, що Теодор не налаштований на це, тому вирішила припини суперечку.

- Думаю, тут кожен залишиться при своїй думці.

- Думаю, що ти скоро сама зрозумієш, що саме є слабкістю в цих стінах.

- Що? Чому?

- Побачиш, — Загадково відповів принц. Та його відповідь наштовхувала мене на погані думки.

- І що я маю побачити? Як Олівер страждає через свої почуття? - Здається я бовкнула зайве. 

- Олівер? Здається, ви з ним близькі? - Прозвучало різко.

- Та ні... не те щоб...

- Чому ж? Він залазив до тебе на балкон і непритомну носив на руках. Ви, очевидно, близькі.

- Усе не так, — обурилася я. Хоч, якщо подумати, з боку це могло так виглядати.

- Звісно, - скептично відповів Теодор. Він не вірив мені. 

- Кажу ж, усе не так. Наше знайомство видалося... скажімо так, невдалим. Та я терпіти його не могла ще кілька днів тому!

- Та невже? - І знову цей скепсис. - От тільки ти кажеш, що не МОГЛА його терпіти. Здається, це вже в минулому.

- Що? Ні, - заперечила я, хоча й сама не відчула впевненості у своїх словах. - Просто...

- Просто він знайшов шлях до твого серця, — саркастично промовив Теодор. 

"Він так знущається з мене? Чи йому просто не подобається говорити про брата?"

- Ні... Не знайшов. Просто він мені допоміг. І я йому вдячна, - твердо відповіла я сподіваючись, що ця розмова нарешті завершиться. Але чомусь Теодор зовсім не хотів відступати.

- Лише вдячна? - Припіднята брова та знущальницька посмішка на його обличчі вже починали дратувати. 

"Якщо так і продовжиться я точно вибухну. Якби ж не та клята побічна дія!"

- Так. Лише вдячна, - процідила крізь зуби, стримуючись з останніх сил.

- Слабо віриться...

- Досить! Я не знаю, ти просто хочеш вивести мене на конфлікт чи недолюблюєш брата. Але прошу... досить.

- Хм..., - ось і все, що я почула у відповідь. І це мене зовсім не влаштовувало, та що ще сказати я не знала. Тим більше, злість досі вирувала в середині, тому я вирішила, що краще буде помовчати.

Наша прогулянка підходила до кінця, а ми так більше нічого один одному не сказали.

"Якби мені подобався Олівер, хіба ж я б пішла на прогулянку з іншим? Ти! Ти, той хто мені подобається", - але звісно нічого з цього я йому не сказала. Я гадки не мала як він до мене відноситься... Не хотіла виглядати дурепою.

- Ми прийшли, - тихо промовила я, коли до входу залишалося якісь кілька метрів.

- Прийшли...

- Так...

Раптом він зробив крок назустріч і ми опинилися дуже близько один від одного... надто близько для простих знайомих.

"Що відбувається?!"

Його рука потягнулася вверх до мого обличчя...

"Що він хоче зробити? Торкнутися обличчя? Погладити? Поцілувати?" - Емоції вирували наче шалені.

Я спостерігала за його рукою наче здобич за хижаком...

"Ще одна секунда і я відчую тепло його пальців..."

- Листочок, - тихо з легкою усмішкою сказав, прибираючи його з мого плеча.

Стримати розчарування було просто неможливо, хоч я й зробила все можливе... Та Теодор точно помітив... я бачила це по його очах. Помітив, і зараз подумки насміхався...