Розділ 16

Вечір. Одразу після завершення дебатів.

Всі потихеньку почали покидати залу, і я разом з усіма... в хвості. Не бачила сенсу поспішати. Коли йшла в натовпі, кілька разів бачила, як Жозефіна кидала на мене незрозумілі погляди. От тільки я не мала чим їй відповісти, тому просто відвернулася. Надто насиченим був сьогодні день, мені хотілося вже хоча б трохи відпочити. Та коли я йшла коридором, раптом з темної ніші, ніби нізвідки, висунулася рука й затягнула мене туди, міцно закривши рота.

- Ммм...

"Та що ж за день такий!"

Звісно, я злякалася. А як не злякатися, якщо хтось невідомий таке творить, але здається через попередні події, мій страх дещо притупився, і зараз наді мною панувала зовсім інша емоція - роздратування.

- Шшш, це я, - почувся тихий чоловічий голос. 

"Хто Я?"

Не змогла одразу зрозуміти, хто саме цей "я". Але зробивши глибокий вдих, відчула нотки деревного аромату... саме його я сьогодні відчувала, коли кронпринц Олівер ніс мене до лікаря.

Більше я не виривалася. Тихенько завмерла, і його високість нарешті перестав закривати мені рота рукою. А я вже й забула, яким нахабою він може бути.

- Навіщо це все? - Прошепотіла йому на вухо.

- Нам треба поговорити, - так само тихо відповів він.

- Тут?

"Невже не можна якось по іншому запросити дівчину на розмову? Що в нього за методи такі... нестандартні?"

— Ні... Але ж скажи, інтимність моменту зачаровує, — звабливо прошепотів він мені на вухо.

Каюся. Не стрималася. Стукнула його коліном по нозі.

— Ай! — тихо пискнув він.

Роздратування як рукою зняло... Бальзам на душу.

- Тихіше. Інтимність моменту псуєте, - зі знущанням у голосі сказала я.

- Зараза, - процідив він собі під ніс. Та за роздратуванням, я все одно помітила грайливість.

"Невиправний..."

- Прийму це за комплімент, — хмикнула у відповідь.

Більше він нічого не сказав з цього приводу, лише взяв за руку й потягнув кудись у темряву. Мені стало трохи страшно, але коли відкрився таємний прохід, усе стало трохи зрозумілішим... От тільки... я все ще йому не надто довіряла.

- Ми куди?

- Поговорити.

- Я...

- Не довіряєш?

- Ні... не дуже.

- Це було образливо. Я ж тебе сьогодні врятував.

Так. Врятував. Тут не посперечаєшся...

- Добре... Ходімо...

Він провів мене до якоїсь кімнати, у якій я ніколи не була. Але, на моє щастя, це точно не була його спальня. Бо він міг і таке втнути.

- Присідай, - і сам сів, зайнявши місце на диванчику з самого краю, швидше за все розраховуючи, що я сяду поруч із ним. Але я, звісно, вчинила інакше й сіла в сусіднє крісло.

- Дякую.

- Так і знав, що ти сядеш туди.

- От і добре. То про що ви хотіли поговорити?

- А ти вже забула? Бачу тебе не надто цікавить інформація про побічну дію від еліксиру. 

- Та ні...

- А ще... хочу, щоб ти детально мені розповіла, що саме сталося.

- Добре. - І я все йому розповіла. Все-все до найменших подробиць.

- Ти думаєш, винна саме Ізабелла?

- Судячи з того, як вона себе поводила і що мені говорила... так, вона стоїть за цим. Але їй точно допомагали. Проте я впевнена лише щодо Еліани... Інші? Не знаю.

- Зрозуміло. На жаль, через той еліксир, що я тобі дав, ми не можемо розпочати розслідування, тому що тоді доведеться про нього розповісти, а це суворо заборонено.

- Ви порушили закон, коли дали мені його? І що робити з тим, що я тепер про нього знаю?

- Насправді, ти майже нічого не знаєш. Лише те, що тобі дали ліки, які швидко поставили тебе на ноги. Ось і все. Цього й дотримуйся, якщо хтось запитає.

- Добре... Але ви не відповіли на моє перше запитання.

- А ти уважна.

- Я така.

- Відповім, якщо наодинці будеш звати мене на ім’я... і звертатися на "ти".

Хм... Відверто, було важко уявити багато ситуацій, коли б ми були з ним наодинці, тому я вирішила не підігрівати його інтерес, а просто погодитися.

- Добре.

- Добре?

- Не віриться, що я так легко погодилася?

- Не віриться, - Олівер і справді виглядав дещо здивованим.

- То ж... ти порушив закон? — І хоч сказала я це з невимушеним виразом обличчя, але насправді це "ти" ледве не застрягло у мене в горлі.

- Не зовсім... Але батькам це не сподобається.

- Батькам? Королю з королевою?

- Так, їм.

- Будуть проблеми?

- Нічого такого, щоб я не міг вирішити.

- А у мене будуть проблеми?

- Ні. Не буде. Я з самого початку взяв усю відповідальність на себе. До того ж ти була дещо не здатна приймати рішення. — Він говорив серйозно, спокійно, розважливо. Здається, це вперше я бачила цю його сторону... Навіть і не підозрювала, що він може бути таким. Він мені здавався все більше хлопчиком, який ніяк не награється. Можливо, і ті слова, що я почула від нього ще під час відпочинку, не були сказані серйозно. Ні, я поки що не змінила свою думку. Принц Олівер все ще мені не подобався. Але я зрозуміла для себе, що він може бути іншим. 

- То що там із побічною дією від еліксиру? Мені є про що переживати?

- Ну... не зовсім, - і хоч він так сказав, та по його очах я бачила, що Олівер хитрить. 

- Не зовсім? - Перепитала насторожено.

- Просто... - Олівер подивився на годинник, щось прикинув у голові й сказав, - якщо я не помиляюся, ти скоро заснеш... надовго.

- Скоро? Надовго? Як надовго?

- Тут важко передбачити, все залежить від організму. Але зазвичай не менше ніж на добу.

- Що?! Мені треба до себе, - я підскочила на ноги, і раптом у мене запаморочилося в голові.

- То коли я там засну? - Тихо запитала я, ледь тримаючись на ногах.

- Судячи з усього... зараз.

- Ах ти ж... — Повіки почали важчати, і в якусь мить я відчула, як мене підхопили сильні руки принца. - Ти невиправний...