Розділ 14.2

От і настала моя черга...

- Дуже дякую учасницям за такі цікаві дебати... А тепер на сцену запрошуються претендентки, що витягнули завдання під номером два.

Це було моє завдання, а ще завдання Ізабелли... та Селестини, ще однієї учасниці того підступного чаювання. Я не була впевнена чи вона причетна, але довіряти їй не могла. Хоча тут про довіру мова й не йшла. Селестина не виявляла до мене жодних позитивних емоцій і навіть не намагалася потоваришувати. Вона взагалі була мовчазною, але справа явно була не в сором’язливості, як у Жозефіни. Тут було щось інше, хоча я поки не могла зрозуміти, що саме.

Щойно я вийшла на сцену і глянула в зал, мій погляд одразу наштовхнулася на принца Олівера, що посміхався...  Він посміхався так само нахабно і самовпевнено як і завжди. Я була йому безмежно вдячна за порятунок... але вестися на його усмішки і загравання все одно не збиралася. І справа була не в тому, що я була поганої про нього думки... Зраза я не була певна, що все так однозначно у висновках, що я зробила раніше. Та хай там як... відповідати на його почуття, які просто не могли бути серйозними, я не збиралася. Тому я відвела погляд і зустріла інші очі — такі схожі на очі Олівера, але водночас зовсім інші. 

І вони теж уважно дивилися на мене. Наш зоровий контакт тривав кілька секунд, поки розпорядник зачитував наше завдання, і хоч зараз зовсім не місце і не час, я не могла не радіти цій маленькій приємності.

- Кожній учасниці дісталася одна із сторін конфлікту, і оскільки претензії пред'являє саме наше королівство Верліон, слово надається учасниці, що виступатиме як її представник.

Кому дістався Верліон? Звісно Ізабеллі. Вона й розпочала наші дебати.

- Майже п’ятдесят років тому Верліон став послом доброї волі у конфлікті між Астранором та Зелфією, віддавши в оренду Велерійські гори, аби забезпечити мир і процвітання всім трьом країнам. Зараз, з відкриттям нових родовищ у Велерійських горах, економіка нашої країни постраждає найбільше. Тому ми хотіли б переглянути умови оренди достроково, аби зберегти мир і процвітання.

Ізабелла, виступала дуже добре. Її слова звучали впевнено, вони були підкріплені фактами, що грали на користь Верліона. Але що важливіше, на мою думку, вона вміла подати свої слова дуже правильно, аби не спровокувати конфлікт.

- Ви звісно маєте рацію, - вступила в перемовини Селестина, як представник Зелфії. І на мій подив, звучала вона теж дуже впевнено, - але як ви самі зауважили, строк оренди ще не завершено. Достроковий перегляд договору не буде мати користі для нашої країни.  Пошук та розробка нових шахт велася довгі роки, було вкладено багато ресурсів нашої країни, і не думаю, що буде справедливо зараз щось змінювати. Мова тут йде і про розвиток нашої економіки.

Селестина представила сильний аргумент. Власне... вона сказала майже те саме, що планувала сказати я. І ось тут виникла проблема: у мене більше не залишилося ідей, а я досі не сказала ні слова.

А от Ізабеллі було що відповісти. Вони почали все глибше й глибше занурюватися в суть проблеми намагаючись виторгувати для себе найкращі умови, але було очевидно, що кожен готовий поступитися в дрібницях і ніхто не готовий поступитися в чомусь важливому. Наскільки я розуміла, їхній час вже підходив до кінця, залишилося якісь кілька хвилин для кожної, але поки що не було видно консенсусу. Не те щоб від нас очікували його знайти за якісь пів години, все ж таки подібні перемовини ведуться не те що днями, а місяцями, й іноді навіть роками. Але те, що вони так і не змогли нічого вирішити наштовхнуло мене на дещо кардинальний спосіб вступити в дискусію. І оскільки більше ідей у мене не було, я вирішила ризикнути.

- Пропоную розпочати війну? - Перебила я дівчат такою оригінальною фразою.

Зала завмерла. Ізабелла й Селестина дивилися на мене, мовби я з’їхала з глузду.

- Що?

- Ну згоди ми очевидно тут не знайдемо, кожен хоче отримати найбільшу вигоду, отже єдиний вихід відстояти своє право військовим шляхом.

- Що ви... несете? - Процідила Ізабелла, явно не розуміючи, що я намагаюсь сказати.

- А що, Велерійські гори ж по-справжньому цінні.  Срібні родовища можуть підняти економіку до небачених висот. Хіба не варто за це повоювати? 

- А ви не подумали про те, що війна це завжди жертви та спустошення? - Зло сказала Селестина.

Я посміхнулася.

- Звісно, подумала. Але давайте не будемо тішити себе ілюзіями, якщо сторони не можуть домовитися, саме війна є найбільш ймовірним результатом перемовин. І ми маємо зрозуміти, що вона не потрібна нікому.

- То що ж ви пропонуєте? - Провокативно сказала Ізабелла. І хоч я не надто хотіла показувати всі свої сильні сторони, але втерти носа Ізабеллі то було святе.

- Знайти компроміс, який влаштує всіх. Звісно в кожної країни є свої інтереси, і ніхто в них поступатися не хоче. Але мова тут йде не тільки про економічний розвиток, а й про довіру між країнами. Тому на мою думку найкращим варіантом було б розділити прибуток між трьома країнами в рівних частинах. Але оскільки Верліон не брав участі в розробці шахт, вони зі свого боку мають продовжити строк оренди на певний період, скажімо десять років. А для забезпечення контролю, думаю варто створити незалежну комісію.

- Ваша ідея... цікава, - сказала Ізабелла. І як же важко далися їй ці слова. Але ідея й справді була непогана. І звісно можна було б знайти до чого причепитися, якщо почати копати все глибше й глибше, але часу було обмаль, тому Ізабелла просто не встигла б щось придумати.