Розділ 13

В якийсь момент я почула тихі кроки, а потім і до болю знайомий голос...

- Леді, Каміло... з вами все гаразд? Каміло? Каміло?!

Все на що я спромоглася це злегка розплющити очі, аби подати знак, що я все ще при тямі. Обличчя перед моїми очима було розмите, але я все одно помітила непідробне хвилювання.

- Я зараз віднесу тебе до лікаря... зачекай... зовсім трохи...

В тут ж секунду мене підхопили на руки... і як я зрозуміла, таки понесли до лікаря...

А поки він мене ніс... то я чула його тихе злісне бурчання. І будь я хоч трохи в кращому стані, то навіть могла б посміятися з цього...

- Хай мені тільки попадеться той хто це зробив... Мокрого місця не залишу... Голову відкручу...

І хоч у мене нарешті з'явилася надія, що все буде добре, але від сильного запаморочення і тряски при переносці мого тіла... мене нудило все сильніше... І в якийсь момент мій шлунок не витримав... і той чай, що я нещодавно пила і те, тістечко яке я з ним їла... все це опинилося на принцові...

Він аж зупинився...

- Дідько... Точно відкручу голову, тому хто це зробив, - прогарчав він і поніс мене далі.

І я б і хотіла попросити вибачення, але не могла вимовити й слова. Та навіть в такому стані я почувалася страшенно ніяково. 

"Треба не забути вибачитися... Чи може краще не згадувати? Кому приємно буде таке згадувати?"

Вже через якусь хвилину я опинилася в лікаря...

- Пане Грей... потрібна ваша термінова допомога...

- Ваша Високість? Що сталося?

- Кам... Леді Камілі погано...

Принц поклав мене кудись і лікар одразу взявся за огляд попутно ставлячи питання принцу.

- Що з нею сталося?

- Не впевнений. Я знайшов її на лавці у саду. Думаю, що її чимось отруїли...

- Ви впевнені?

- Ні...

- Зіниці реагують... Пульс хороший... Важко буде поставити діагноз швидко, потрібно здавати аналізи.

- Пане Грей, якщо до еліксиру?

- Еліксиру? Ви про той еліксир, про який я думаю? - Слова лікаря звучали здивовано, якщо не шоковано.

- Так. - А от слова принца звучали твердо.

- Але... ви не можете... це лише в крайньому разі...

- Під мою відповідальність, - знову прозвучало твердо і навіть холодно...

- Ви ж розумієте, що якщо її стан не викликаний стороннім втручанням, то еліксир ніяк не допоможе?

- Розумію.

- А як же побічна дія? Ви про неї не забули?

- Не думаю, що це така вже проблема. До того ж... ми не знаємо наскільки небезпечний її стан... А якщо вона помре?

Лікар замовчав. А потім тихо сказав.

- Я принесу... Під вашу відповідальність.

- Ідіть...

Не знаю скільки пройшло часу, але згодом я отримала укол після якого мені майже одразу почало ставати краще.

- Через десять хвилин вона буде як новенька.

- Чудово. Якраз встигнемо на дебати.

- Не забудьте розповісти їй про побічну дію.

- Не забуду, - тихо, але твердо відповів принц.

І хоч мені ставало краще, я не могла позбутися думки про побічну дію. 

"Що це за еліксир? І що мене тепер чекає?"

Лікар сказав, що знадобиться близько десяти хвилин аби мені стало краще, та ефект від уколу я відчула майже одразу. З кожною хвилиною мені ставало все краще й краще. Голова майже не крутилася, думки не плуталися... Нарешті цей кошмар припинився.

Я тихо повернула голову аби побачити спину того, хто мене сьогодні врятував - принц Олівер. Він відкрився мені з іншого боку. Виявляється, кронпринц може бути не лише зухвалим і нахабним, а й чуйним і сміливим. Він не пошкодував для мене дорогоцінний еліксир. Не те щоб я знала, що воно таке взагалі, але з тих розмов, що вдалося почути... я чудово розуміла, що ці ліки не просто цінні... вони безцінні. І в нього можуть бути серйозні проблеми через мене.

- Ваша Високосте, - тихим, трохи хриплим голосом сказала я, аби привернути його увагу.

Він різко розвернувся і на його обличчі я побачила тривогу... а потім полегшення...

- Каміло... ти як?

Він назвав мене на ім'я... яка невихованість. Але сьогодні я вирішила пропусти це повз вуха... Все-таки отруєння і те, що мене на нього знудило... нас зблизило.

- Краще... дякую, що допоміг, - я справді була дуже вдячна. Там в глибині осіннього холодного парку, на тій самотній лавці мені було дуже страшно.

- Не треба за таке дякувати, - трохи різко відповів він. - Так вчинив би будь-хто. - Здається, він і справді не вважав, що зробив щось особливе.

- Не всі, - тихо зітхнула я.

- Я б дуже хотів дізнатися як так сталося, що ти там опинилася в такому стані, але в нас мало часу.

- Мало часу?

- Так. Дебати розпочнуться за тридцять хвилин, а тобі ще потрібно привести себе до ладу.

Так... Дебати...