Розділ 9.3

Ледве музика затихла, Теодор замість того, щоб попрощатися зі мною, схопив мене за руку й рішуче кудись повів, нічого не пояснюючи.

Не сказати, що я була сильно проти, але його поведінка дещо виходила за рамки.

- Не пам'ятаю, аби давала дозвіл себе викрадати. - Перше що сказала я, коли ми опинилися на балконі вдалині від чужих очей. Хоча... не виключено, що нас хтось помітив разом.

- Хм... який поважаючий себе злочинець буде питати на подібне дозвіл? - Трохи глузливо запитав принц, чим нагадав свого брата. Можливо, вони не настільки різні як я думала.

- Туше. Ваша правда. Але все ж таки, навіщо ми тут?

- Просто.

- І знову «просто»... Вас важко зрозуміти.

- Можливо...

- То...ми тут так і стоятимемо ПРОСТО так?

Він знову подивився на мене своїм загадковим поглядом, який здавався одночасно обнадійливим і зухвалим. Усмішка не зникала з його обличчя.

- Можливо...

Це вже було занадто і я ледве не заричала.

«Невже він дійсно насміхається?» - Ця думка змусила мене нахмуритися. Зараз я відчувала такі емоції... які були мені не до вподоби.

- Погода вже не літня... Я краще піду, - кинула я, зробивши легкий уклін і розвернувшись, щоб піти геть. Так, він мені подобався... і цікавив... дуже. Але я нікому і ніколи не дозволяла морочити собі голову і не збиралася починати.

Дві секунди...

Два кроки...

І я вже нікуди не йду.

Не йду, тому що його рука міцно, але одночасно з тим ніжно тримає мою...

- Не йди...

Його пальці ковзнули вздовж моєї долоні, викликаючи вибух феєрверків десь у моїх грудях. Рука здавалася гарячою, як лава, і це полум’я проникало всередину, наповнюючи кожен нерв.

Що це?

Ніколи такого не відчувала...

Ніби феєрверк відчуттів в середині...

Я розвернулася і злегка кивнула... не в силах вимовити й слова...

Усе в мені кричало, що ступаю на тонкий лід, але я вже знала, що не зможу відмовитися від цієї спокуси.

- Прогуляємось?

- Я... думаю, що замерзну...

- Я щедро готовий поділитися своїм піджаком.

- А нас не загублять?

- А ми не довго... якісь десять хвилин.

- Але ж на вас чекають інші наречені...

- Що ж... доведеться їм почекати.

Я й сама не знала, навіщо задавала всі ті питання... Можливо, тому, що мені потрібна була ця хвилинка аби зважитись...

Та заперечень більше не було.

Він не відпустив мою руку ні тоді, коли ми спускалися сходами... ні тоді, коли йшли по мощеній ледве освітленій стежинці парку... ні навіть потім...

Ми майже не розмовляли. Слова здавалися зайвими. Я мовчала приголомшена всім, що відбувалося. Теодор теж не спішив починати розмову, можливо просто не любив надто багато говорити. Але його присутність поруч, його м’яка усмішка, звук його дихання, шелест листя під ногами – усе це створювало відчуття дивного, захопливого спокою.

Коли ми повернулися на балкон, він зупинився, глянув на мене й промовив:

- Йдіть першою, леді Каміло. Думаю, не варто привертати зайву увагу.

- Але...

Він легенько підштовхнув мене до входу, позбавляючи можливості сперечатися.

Я увійшла до зали, зупинилася біля стіни намагаючись вирівняти дихання. І саме тоді почула тиху фразу, що долинала з балкона:

- Це буде легше ніж я думав.

Ці слова вимовлені стиха, змусили  мене напружитися.

«Що він мав на увазі?»

Ейфорія від нашої прогулянки згасла в одну мить наче її і не було, а на її місце прийшла безпідставна тривога...

«Адже ці кілька слів могли не значити нічого... Так? Зовсім нічого, що мало б відношення до мене... Так?