Розділ 7

Ранок почався для мене... РАНО. Надто рано навіть за мірками палацу. Сніданок було назначено на дев'яту, а зараз ще не було навіть сьомої. Я ще з пів години могла спати! І якщо взяти до уваги події вчорашнього вечора, і те, що я ніяк не могла заснути після них, то за ці пів години додаткового ранішнього солодкого сну я ладна була когось вбити.

І як би я не намагалася доспати свої законні тридцять хвилин, шум, що доносився з вітальні ніяк не давав мені це зробити. Крізь напівсонну завісу я розрізняла крики й, здається, навіть плач. Однак із усього, що я чула, мені вдалося розібрати лише уривки слів, які так і не складалися в осмислену картину.

- Та що там відбувається? - Роздратовано запитала саму себе.

Насилу роздерла очі, підняла себе з ліжка, накинула халат і вийшла до вітальні.

"Картина маслом..."

Еліана сиділа на дивані та проливала гіркі сльози. А біля неї стояла дещо бліда Емілія з мученицьким виразом на обличчі. Плакала маркіза як справжній професіонал. Ні тобі почервонілого обличчя, ні тобі сопель з носа, ні припухлих очей - лише кілька тендітних сльозинок, що вишукано скотилися вниз по щоці, але при цьому неймовірна експресія емоцій голосом. І де тільки такого вчать?

- Чого тобі? - Грубо гаркнула Еліана навіть не привітавшись. Було схоже, що у неї щось все-таки сталося, адже раніше вона про етикет не забувала.  Та вона була мені не подруга, аби намагатися зрозуміти її, чи пробачити її грубу поведінку, тому і спускати це їй я не збиралася.

- І вам доброго ранку, - поглянула на маркізу вдаючи радість непомірного масштабу, ще й злегка потяглася і зробила глибокий вдих, аби розтягнути цей момент, - прекрасний сьогодні день, чи не так? - Всміхнулася їй і легкою ходою направилася до ванної кімнати. Неперевершена помста...

Тиша стояла аж поки за мною не зачинилися двері, а потім знову почувся плач та крики, ще сильніше ніж до цього.

В цій ситуації мені було шкода лише Емілію. Хоч я помітила як вона ховала посмішку спостерігаючи за мною, тому сподівалася, що зараз дівчина на мене не ображалася. 

А ще цього разу я змогла краще розчути, що ж сталося в Еліани. Якщо коротко, то маркіза жалілася, що вона бачила "зловмисника" на своєму балконі, і він, за її словами, хотів її вбити, обікрасти та збезчестити. Маркіза вимагала у служниці негайно повідомити про це варту, розпорядників, принців, і навіть короля з королевою. І скільки б Емілія не пояснювала, що скло у всьому палаці надміцне і просто так його не розбити, та й на всіх дверях, включно з тими, що ведуть на балкон, стоять висококласні замки, які практично неможливо зламати, маркіза все одно стояла на своєму.

Послухавши її у мене закралася підозра, а чи не принца Олівера вона могла бачити на своєму балконі? А що? Заліз же він на мій. Та була одна нестиковка: принц Олівер, навіть якщо він і справді помилився кімнатою, лазив по балконах пізно ввечері, а Еліана закотила істерику зранку...

- До неї й справді хтось заліз... чи це лише гра одного актора? - Скільки б про це не думала, не могла зрозуміти де ж правда. Зрештою вирішила взагалі про це не думати.

"Хм... що вдягнути на сніданок?"

Це був перший спільний сніданок з кронпринцом Олівером. Перший та далеко не останній. Його компанію мені доведеться терпіти кожного ранку протягом всього відбору... тобто цілих два місяці... Так недовго і проблеми з ШКТ заробити... Та наскільки я зрозуміла, цього ніяк не уникнути, адже спільні сніданки обов'язкові для нас, учасниць, так і для кронпринца. Це один зі способів для принца Олівера краще познайомитися з кандидатками йому в наречені. Тож доведеться терпіти... А ще краще попросити Емілію залишати в моїй кімнаті перекус... так... про всяк випадок.

Зібратися на сніданок не зайняло багато часу, Емілія допомогла... але я й не надто старалася. Власне, я вирішила зробити це моїм девізом на весь відбір. І в назначений час, на моє щастя цього разу я не була ні перша, ні остання, я з'явилася в їдальні і зайняла почесне місце по середині.  Зі мною ввічливо привіталися уже присутні як це диктував етикет, і в цілому про мене забули.

"Можливо і принц про мене забуде? Тут є багато охочих поспілкуватися з ним..." - Я щиро посміхнулася своїм думкам. Та що там... у мене навіть апетит з'явився... Та на мій превеликий жаль довго він не протримався...

Ледве я розслабилася і налаштувалася на більш менш спокійний сніданок як розпорядник оголосив:

- Його Високість кронпринц Олівер Лукас Волтон та його високість принц Теодор Джеймс Волтон.

"Чому вони прийшли разом, адже це відбір принца Олівера?"

Я окинула оком інших дівчат і зрозуміла, що подібні запитання зараз звучали і в їхніх головах. І хоч ніхто нічого не оголошував офіційно, подібна ситуація виглядала так, наче зараз був не один... а аж два принци на вибір. Я бачила як очі декого загорілися лукавим сяйвом. Якщо це правда, то можливість просто унікальна... Шанси отримати місце у палаці виросли вдвічі... Але й для мене це означало, що я більше не можу легковажно ставитися до відбору...

Але як одночасно сподобатися принцу Теодору і разом з тим відвадити принца Олівера? Це ще варто було обдумати, адже тут не було простої відповіді.

Обидва принци зайшли до зали одночасно, хоча за етикетом Теодор мав би йти трохи позаду...

Хай там як, кожен з них виглядав неперевершено. І хоч принц Олівер мав дещо вільніший образ, це споглядалося у скуйовдженому волоссі... та легкій неакуратності в дрібничках, та він все одно справляв приємне враження. Он як всі дівчата на нього витріщалися... принаймні половина точно. А інші половина витріщалася на принца Теодора, який на відміну від брата виглядав неперевершено... така собі строга холодність. Не було жодної дрібнички до якої можна було причепитися.