Розділ 7.1

Ранок почався для мене... РАНО. Надто рано навіть за мірками палацу. Сніданок було назначено на дев'яту, а зараз ще не було навіть сьомої. Я ще з пів години могла спати! І якщо взяти до уваги події вчорашнього вечора, і те, що я ніяк не могла заснути після них, то за ці пів години додаткового ранішнього солодкого сну я ладна була когось вбити.

І як би я не намагалася доспати свої законні тридцять хвилин, шум, що доносився з вітальні ніяк не давав мені це зробити. Крізь напівсонну завісу я розрізняла крики й, здається, навіть плач. Однак із усього, що я чула, мені вдалося розібрати лише уривки слів, які так і не складалися в осмислену картину.

- Та що там відбувається? - Роздратовано запитала саму себе.

Насилу роздерла очі, підняла себе з ліжка, накинула халат і вийшла до вітальні.

"Картина маслом..."

Еліана сиділа на дивані та проливала гіркі сльози. А біля неї стояла дещо бліда Емілія з мученицьким виразом на обличчі. Плакала маркіза як справжній професіонал. Ні тобі почервонілого обличчя, ні тобі сопель з носа, ні припухлих очей - лише кілька тендітних сльозинок, що вишукано скотилися вниз по щоці, але при цьому неймовірна експресія емоцій голосом. І де тільки такого вчать?

- Чого тобі? - Грубо гаркнула Еліана навіть не привітавшись. Було схоже, що у неї щось все-таки сталося, адже раніше вона про етикет не забувала.  Та вона була мені не подруга, аби намагатися зрозуміти її, чи пробачити її грубу поведінку, тому і спускати це їй я не збиралася.

- І вам доброго ранку, - поглянула на маркізу вдаючи радість непомірного масштабу, ще й злегка потяглася і зробила глибокий вдих, аби розтягнути цей момент, - прекрасний сьогодні день, чи не так? - Всміхнулася їй і легкою ходою направилася до ванної кімнати. Неперевершена помста...

Тиша стояла аж поки за мною не зачинилися двері, а потім знову почувся плач та крики, ще сильніше ніж до цього.

В цій ситуації мені було шкода лише Емілію. Хоч я помітила як вона ховала посмішку спостерігаючи за мною, тому сподівалася, що зараз дівчина на мене не ображалася. 

А ще цього разу я змогла краще розчути, що ж сталося в Еліани. Якщо коротко, то маркіза жалілася, що вона бачила "зловмисника" на своєму балконі, і він, за її словами, хотів її вбити, обікрасти та збезчестити. Маркіза вимагала у служниці негайно повідомити про це варту, розпорядників, принців, і навіть короля з королевою. І скільки б Емілія не пояснювала, що скло у всьому палаці надміцне і просто так його не розбити, та й на всіх дверях, включно з тими, що ведуть на балкон, стоять висококласні замки, які практично неможливо зламати, маркіза все одно стояла на своєму.

Послухавши її у мене закралася підозра, а чи не принца Олівера вона могла бачити на своєму балконі? А що? Заліз же він на мій. Та була одна нестиковка: принц Олівер, навіть якщо він і справді помилився кімнатою, лазив по балконах пізно ввечері, а Еліана закотила істерику зранку...

- До неї й справді хтось заліз... чи це лише гра одного актора? - Скільки б про це не думала, не могла зрозуміти де ж правда. Зрештою вирішила взагалі про це не думати.

"Хм... що вдягнути на сніданок?"

Це був перший спільний сніданок з кронпринцом Олівером. Перший та далеко не останній. Його компанію мені доведеться терпіти кожного ранку протягом всього відбору... тобто цілих два місяці... Так недовго і проблеми з ШКТ заробити... Та наскільки я зрозуміла, цього ніяк не уникнути, адже спільні сніданки обов'язкові для нас, учасниць, так і для кронпринца. Це один зі способів для принца Олівера краще познайомитися з кандидатками йому в наречені. Тож доведеться терпіти... А ще краще попросити Емілію залишати в моїй кімнаті перекус... так... про всяк випадок.

Зібратися на сніданок не зайняло багато часу, Емілія допомогла... але я й не надто старалася. Власне, я вирішила зробити це моїм девізом на весь відбір. І в назначений час, на моє щастя цього разу я не була ні перша, ні остання, я з'явилася в їдальні і зайняла почесне місце по середині.  Зі мною ввічливо привіталися уже присутні як це диктував етикет, і в цілому про мене забули.

"Можливо і принц про мене забуде? Тут є багато охочих поспілкуватися з ним..." - Я щиро посміхнулася своїм думкам. Та що там... у мене навіть апетит з'явився... Та на мій превеликий жаль довго він не протримався...