Розділ 4.4

- Ну ось речі розкладено по своїх місцях, можна і відпочити, - сказала собі під ніс, коли остання сукня опиналася на вішаку. Звісно, сукні варто було попрасувати, але це вже точно не мені робити. Якби там не було, я з відчуттям виконаної роботи вирішила, що тепер можна трохи відпочити і подумати. Та ледве я прилягла на ліжко, як в двері постукали.
Тук Тук
- Леді Каміло, можна зайти? - Стукала Емілія.
- Так, заходь. - Двері відчинилися і переді мною з'явилася служниця, яка виглядала дещо більш пом'ятою ніж годину тому. Не в прямому сенсі звісно.
- Я прийшла вам допомогти розкласти речі.
- Еммм...
- Щось не так?
- Просто я вже їх розклала. Тож не варто хвилюватися.
Відверто кажучи, я думала дівчина зрадіє, що їй буде менше роботи, особливо після спілкування з Еліаною. Навіть у своїй спальні за зачиненими дверима, я кілька разів чула її крик на служницю. І ворогу такого не побажаєш. Але дівчина мене здивувала. Її брови нахмурилися, а блакитні очі, ніби стали на тон темніші.
- Леді Каміло..., - Емілія ще раз оглянула кімнату, перевіряючи, чи не залишилося щось незавершене. - Ви справді це все зробили самостійно? - запитала вона, ніби не вірячи своїм очам.
- Так, - я кивнула, - це ж дрібниця. Я не раз подібне робила вдома.
- Але ж тут ви не вдома, леді Каміло, - її голос був спокійний, але кожне слово підкреслювало різницю між моїм минулим життям і теперішнім становищем. - У вас тепер дещо інший статус. І люди, як я, тут, щоб спрощувати ваше життя.
Я замислилася над її словами. Звісно, вона в чомусь мала рацію. Але, відверто, я не бачила в подібному проблеми. Це ж не те щоб я прачкою підпрацьовувала. До того ж мені подобалася подібна самостійність. Такі дрібниці давали мені відчуття, що я хоч на щось здатна.
- Я розумію, - я справді розуміла, та вирішила настояти на своєму, - але такого рівня самостійність, коли я саму можу про себе попіклуватися хоча б в дрібницях, важлива для мене. Тому... чи не могло б це залишитися нашим маленьким секретом?
Емілія на мить задумалася, а потім кивнула, ніби схвалюючи мої слова.
- Добре, леді Каміло, - сказала вона, знову посміхаючись, хоча в її очах залишилася тінь сумніву. - Але якщо вам раптом знадобиться допомога, я завжди поруч.
- Дякую...
- Добре, оскільки тут для мене роботи зараз не має, я хотіла поцікавитися, чи будете ви обідати та вечеряти у себе в кімнаті, чи можливо бажаєте зробити це з іншими нареченими в малій залі.
- Хм..., - я задумалася. У мене завжди були натягнуті відносини з іншими дворянками. Як тільки я переїхала до столиці, одразу спробувала завести дружні відносини з декількома... але все що отримала від них лише зневагу. Після того я більше не робила спроб хоч з кимось з них подружитися. Та якби Ебігейл не заговорила зі мною в академії, то я б і з нею не подружилася. А от з хлопцями, все якось виходило само собою. Вони завжди були не проти поспілкуватися зі мною, не знаю чи справа була лише в зовнішності, чи ще в чомусь. Тому саме їм я надавала перевагу на всіх балах і святах. Нічого зайвого: лише спілкування, жарти, і танці. Але навіть так, дворянки незлюбили мене ще більше. От і тут я ні на що не сподівалася. Тим більше після того, що втнув принц Олівер. Але мені належало провести тут два місяці... і зовсім ні з ким не спілкуватися буде важко. І що ж робити? - Напевно, сьогодні я все ж залишуся в себе.
- Дозвольте пораду?
- Звісно...
- Вам варто вийти принаймні на вечерю.
- Чому?
- Нуу... це свого роду теж перевірка. Повірте, за вами будуть спостерігати у найрізноманітніших ситуаціях... а деякі навіть провокувати, аби визначити, що варті чи не варті статусу дружини принца і майбутньої королеви.
- Хм... А що якщо я скажу, що не хочу вигравати відбір... і тому не хочу привертати увагу?
- Я вам на це відповів, що якщо ви не хочете вигравати відбір - це ваша справа. А щодо привернення уваги... якщо ви не з'явитеся на вечері, привернете її набагато більше, ніж якщо прийдете. Його високість кронпринц Олівер, уже виділив вас...
- Знаю..., - буркнула я невдоволено.
- І якщо ви не з'явитеся, більшість подумають, що ви задираєте носа і його вибір уже зроблено.
- Серйозно?
- Так. Таке цілком можливо. І найбільш ймовірно.
- А Еліана, вона буде на обіді чи на вечері? - Не знаю як там інші, але ця особа була мені не надто приємна, і якби можна було її уникнути, навіть якщо лише один раз, то я б залюбки це зробила.
Емілія якось хитро всміхнулася і відповіла, ніби це й так очевидно.
- Леді Еліана не збирається пропускати жоден прийом їжі.
"Звісно ж ні... І справді це було дурне запитання."
- Тоді... будь ласка, принеси обід покої, щось легке, а на вечір підготуй мені сукню. Синю, з білою шнурівкою. - Вона була відносно проста. І оскільки це не офіційна вечеря, я вирішила, що це буде доречно. Можливо хоч так я дам показати, що не претендую на роль королеви. Все чого я бажала зараз це якнайменше виділятися і привертати увагу, аби хоч якось тут вижити наступні два місяці.
- Звісно. Все зроблю. І також, будь ласка, не забудьте прочитати брошурку, - нагадала дівчина перед тим як покинути мене.
- Добре.
"Точно... Брошура по відбору. Зовсім вилетіло з голови."
А ще я подумала про те, що мені пощастило познайомитися з Емілією. Хоч на когось можна покластися в цьому холодному, ворожому місці.