Розділ 4.1

- Доню... ти вже така доросла, - мама не могла стримати сльози. Але це був неодноразовий випадок, а швидше регулярний, через будь-яку дрібницю, тому я не надто близько брала до серця її плач.

- Мамо... не треба, я всього на два місяці їду.

- Я знаю... але я навіть у вихідний не зможу тебе побачити.

- Нічого. Я буду вам писати. Два місяці пролетять навіть і не помітиш.

- Не плач, люба. Не плач, - так, батько був не майстром втішання, але я бачила як він досі любив і піклувався про маму. Хотіла б і я мати такі стосунки після стількох років спільного життя.

- Ну так... Але ж ти потім заміж вийдеш! І зовсім поїдеш з дому! - Сплеснула вона руками й ще дужче залилася сльозами.

- Може й не вийду. Хто його знає...

Здається, ніби за секунди її сльози висохли і вона поглянула на мене поглядом повним суворості.

- Як це не вийдеш?

- Але ж... всяке може бути...- потисла я плечима.

- Нічого не знаю. Моя дочка красуня! Та принц з першого погляду в тебе закохається.

Ледве вдалося зберегти нейтральний вираз обличчя.

"Якби ти тільки знала наскільки влучними були твої слова. Але я тобі про це нізащо не розповім. А то точно доведеться вийти за принца Олівера."

- Мамо... я звісно розумниця і красуня, але ж я не одна така.

- Але...

- І серцю не накажеш...

Лице матінки нахмурилося, але вона більше не сперечалася зі мною. Хоч, скоріше за все, все одно залишилися при своїй думці. Звісно, для матері її дочка завжди найкраща.

- Мені вже час вирушати...

- Так, вже час її відпустити. А ми приїдемо під кінець відбору і обов'язково підтримаємо її в день оголошення імені нареченої принца, - підтримав мене батько.

- Пам'ятай, ми любимо тебе хай там що, - на цьому ми і розпрощалися. Я сіла в екіпаж та вирушила на зустріч долі. Так, я не хотіла цього відбору, але зараз сидячи в кареті і споглядаючи будинки, дерева, люди, що мелькали повз, чомусь було таке відчуття наче я їду прямо на зустріч своїй долі.

За традицією, королівська родина повинна була зустрічати всіх наречених у день прибуття. По суті, із самого ранку, як тільки відчинялися ворота палацу, королівська пара разом з принцом, звісно, повинні були вже чекати на наречених... а ж поки не приїде остання. І так само за традицією, наречені намагалися прибути якомога раніше, аби королівській родині не довелося довго чекати. Таким чином і одні, і другі проявляли свою повагу.

Якщо чесно, я цього всього не знала, оскільки не надто цікавилася відбором в цілому, і думала приїхати десь по обіді. Добре, що матінка вчасно мене попередила про таку важливу традицію. Я звісно не хотіла перемагати у відборі, але й проявити неповагу до королівської родини точно не входило в мої плани.

От тільки прощання з матінкою трохи затягнулося і тепер я не була впевнена, що приїду вчасно. Але кілька хвилин це не така вже й велика проблема, правда? Навряд всі інші прибудуть хвилина в хвилину до відкриття воріт.

І як же я помилилася...

Екіпаж зупинився, і я спокійно вибралася з нього. Біля воріт було кілька слуг. Один з них уточнив моє ім'я, а інший взявся за валізу.

- Це остання, - тихо сказав чоловік, - але я почула, і вже в той момент зрозуміла, що це не до добра. Та все ж сподівалася, що нічого страшного в цьому не має. Приїхала пізніше на якихось п'ять хвилин. Дрібниці.

- Я проведу вас леді, а вашу валізу доставлять у вашу кімнату.

- Дякую.

Дорога до входу зайняла ще якісь три хвилини і я нарешті приєдналася до решти наречених.