Розділ 2.1

Я стояла на балконі вже з десять хвилин, і розуміла, що сьогодні зовсім не хочу повертатися на свято. Тим більше, що Ебі вже пішла, а потанцювати з тим, з ким справді хотілося, не було реальної можливості. Якщо він... той незнайомець і справді брат принца, то очікувати, що він підійде до мене не варто, а сама я не збиралася, як я вже говорила. А якщо навіть це й не так, то кронпринц, судячи з усього, має план відігнати від мене всіх потенційних залицяльників. Сьогодні без шансів...

"Може поїхати до дому?"

"Ні.Батьки напевно не зрозуміють... Тільки дев'ята вечора."

"Прикинутися, що болить голова?"

"Все одно не повірять..."

Одного разу я з температурою і хворим горлом відмовлялася покинути свято. Танцювала до опівночі. Щоправда, потім злягла на кілька днів, але воно було того варте.

"І що тоді робити?"

Стояти восени на балконі в одній лише сукні ставало все холодніше, але рішення так і не придумала.

Як раптом мені на плечі опустилося щось важке і тепле.

- Що?! - Переляк стримати не вдалося, і те, що мене налякало полетіло на землю, а той хто мене налякав отримав смачного ляпаса по обличчю.

Кілька секунд я стояла і дивилися на справи рук своїх. На теплий... та вже трохи пом'ятий піджак, що лежав на землі, і на здивованого і теж трохи пом'ятого... брата кронпринца.

Більше сумнівів не залишилося - вони й справді були братами. А якщо ні... то я не знала, звідки могли взятися дві настільки однакові людини... Єдиною відмінністю між ними була зачіска. У того, що стояв переді мною було доволі довге волосся майже до плечей, а у його брата - зовсім коротка стрижка. А так - схожість була колосальна.

Здається пауза затягнулася.

- ОЙ... я перепрошую..., - стрімко підняла піджак й впихнула його в руки... незнайомцю. І хоч я чудово розуміла хто він, все ж він був для мене саме незнайомцем.

- Та... нічого, - відповів повільно розтягуючи слова, і одночасно пробуючи чи все гаразд з його щелепою, - а у вас сильна рука.

Мені стало ще більш ніяково. А коли мені ніяково чи соромно я частенько верзу дурниці. От і сьогодні не стало виключенням.

- Я ж вже перепросила. Не гарно вказувати дівчині на її недоліки, - спочатку сказала, і тільки потім подумала. І тепер стало ще більш ніяково. Я вже збиралася втекти від нього й своєї ганьби, але він раптом злегка розсміявся.

- Леді, ви неперевершені. - Сміятися перестав, та посмішка все ще не сходила з його обличчя. - А на свій захист хочу сказати, що це був комплімент, а не недолік.

На це мені було нічого сказати... принаймні розумного. Тому я вирішила промовчати. Благо, голова хоч іноді, але працювала як треба. І вона правильно розсудила, що якщо він вийшов до мене на балкон, та ще й з піджаком то варто залишити йому провідну роль.

- І якщо чесно, - продовжив, - це мені варто вибачатися, а не вам. Я вас налякав, а отже і вина за всі подальші наслідки на мені. Тому прошу вибачення, - він подивився на мене й знову всміхнувся. І посмішка ця була так схожа на посмішку принца, але якась інша... а ще, мені чомусь здалося, що вона зовсім не торкнулася його очей.

- Нічого... все гаразд. Ви хотіли як краще.

- То може... ви приймете цей піджак? Я помітив, що ви трохи змерзли...

Подивилася на нього... на піджак, що він тримав в руці, і вирішила, що не гоже так просто здаватися.

- Хм... навіть не знаю. Тут не настільки холодно, і я не надто люблю приймати будь-що від незнайомців, - так, так, натякнула, що йому варто представитися. І натяк мій зрозуміли.

- Судячи з ненавмисного удару по моєму обличчю, - він явно хотів змусити мене червоніти... і в нього це вийшло, - руки у вас вже холодні, і вам все-таки варто прийняти мій піджак, але оскільки ви не любите брати речі від незнайомців, думаю саме час нам познайомитись. Дозвольте представитися - Теодор Джеймс Волтон, і я звісно можу назвати ще кілька деталей про свою особистість, але мені здається тут слова зайві, все й так очевидно.

- Ви праві... ваша зовнішність говорить дуже багато.

- Моя зовнішність розповідає лише кілька сухих фактів про моє життя, і зовсім мене не характеризує, - від його слів повіяло холодом. Але вже через секунду він наче взяв себе в руки, й знову мило посміхався. - Не бажаєте потанцювати? Думаю це допоможе вам зігрітися.

- Так... звичайно, - він подав мені руку й ми вийшли до бальної зали. Саме грала музика до полонезу, не мій улюблений танець. Та варто нам були підйти ближче до центру зали, як музика змінилася, чому я була несказанно рада.

Вже з перших кроків я втратила зв'язок з реальністю. Мої ноги наче не танцювали, а пливли по підлозі... Він не говорив зі мною. Не сказав мені жодного слова, але те як його руки лежали на моїй спині, як міцно він мене тримав, при цьому навіть не намагаючись переступити дозволену грань - мені сподобалося... дуже.

Танець закінчився надто швидко, я навіть нічого не встигла зрозуміти, а вже через кілька секунд зі мною попрощалися, що збило мене з пантелику ще більше.

- Дякую за танець, - і просто зник серед натовпу.