Розділ 1.1

Натягла на обличчя маску люб'язності й обернулася до принца.

- Доброго вечора, Ваша Високосте, ще раз вітаю Вас з днем народження, - ввічлива посмішка, опущені до долу очі та легкий реверанс. Все як книжка пише. Але чомусь кронпринц Олівер не оцінив мої старання. Здається я навіть чула скрегіт його зубів. Як бальзам на мою душу.

- Для чого ці формальності? - Він нахилився до мене ближче... БЛИЖЧЕ ніж це дозволено за етикетом, і прошепотів. - Для тебе, Каміло, я просто Олівер. - Повернувся на безпечну відстань осяюючи цю й без того розкішну залу своєю не менш розкішною посмішкою. 

"Знущається..."

Я вирішила не надто стримувати свої емоції і теж на секунду скривилася. Думаю, цього достатньо аби показати моє відношення до його дій та слів. Хоча ні... не достатньо.

Видихнула...

Зібралася з думками...

Й дала гідну відповідь.

- Ну що ви... ВАША ВИСОКОСТЕ... не мені з моїм статусом так панібратськи до вас звертатися.

- Це легко можна виправити, - посміхнувся й підморгнув. А мені так захотілося вдарити його чимось важким.

"Не можна бити людей, Каміло... тим більше принца... Не можна... навіть якщо дуже хочеться", - як мантру повторювала в голові, аби хоч якось себе заспокоїти.

Мені необхідно було тікати від нього як можна швидше і як можна далі. І якраз в цю секунду мені на очі потрапив хороший друг моєї сім'ї, точніше син друзів моєї сім'ї, Серхіо. Він мені був майже як брат, і я знала, готовий завжди допомогти.

Я рукою, так щоб принц не бачив, подала йому знак, що він має підійти й врятувати мене. Здається натяк він зрозумів, тому що майже одразу наблизився до нас.

"Спасіння поруч... Слава Небесам!"

- Леді, Каміло...

Я відволіклася від принца зосередивши всю свою увагу на Серхіо... та здається не варто було цього робити.

- Я б хотів запросити вас на та..., - в одну секунду Серхіо трохи зблід, а слова застряли в нього в горлі.

"Що з ним таке?"

Перевела погляд на кронпринца і все зрозуміла.

"Та таким поглядом можна вбивати!"

- Перепрошую, що завадив, - ледве вимовив мій друг посилаючи мені погляд з вибаченням, й втік від гріха подалі.

- Нічого страшного, - сказав принц і з абсолютно невимушеною посмішкою, ніби це не він тільки що поглядом спопелив Серхіо. І як ні в чому не бувало знову повернувся до мене. - Так на чому ми зупинилися?

А я не стрималася і ляпнула те, чого не мала.

- Ви відганяли від мене кавалерів.

- Аха.. хах, леді Каміло у вас чудове почуття гумору.

Чиста правда. Почуття гумору у мене хороше, але зараз я була абсолютно серйозна... Я мала хороші стосунки ще з кількома аристократами, але ніхто з них не наважився б піти проти принца. А отже рятувати себе доведеться самостійно. От тільки як це зробити?

- Угу...

- Ооо, чудово, вальс. Запрошую вас на танець. - І подав мені руку.

Звісно відмовляти принцу, та ще й в його день народження, було абсолютно неприпустимо, тому довелося зціпити зуби й смиренно кивнути.

Його високість акуратно взяв мене за руку і повів до середини танцювальної зали... от тільки було кілька але. 

По-перше - його пальці. Він не просто тримав мене за руку, він весь час поки ми йшли погладжував мене своїми довгими пальцями, чим несказанно дратував.

По-друге - шлях. Здається він вирішив, що це буде хороша ідея зробити невеликий круг, аби добре всім продемонструвати хто саме йде, куди і з ким.

По-третє - погляди. І його погляд переможця, ніби я вже належу йому і тільки йому, і презирливо-глузливі погляди від усіх навколо. Ці погляди змушували мене відчувати себе нікчемною.

І він же знає, що скоро відбір... що зовсім скоро я зустрінуся з деякими з цих дворянок... і вони так само будуть на мене дивитися... І все одно продовжує гнути свою лінію... Ось саме тому він мені і не подобається: зверхній, самовпевнений... абсолютно сліпий до бажань інших.

"Він ні за що мене не отримає!"

Але зараз мені нічого не залишалося як тримати обличчя і таки потанцювати з ним.

Рука в руці...

Інша лягає на спину...

Все так, як має бути...

Просто рахую кроки... просто чекаю поки це закінчиться. Він все одно мені нічого не зробить. Не зможе. Та раптом відчуваю як його долоня потихеньку... плавно опускається все нижче... і нижче... 

"Що він робить?!"

Ні... він все ще не перейшов межу дозволеного... Але він ходить по краю леза. Якийсь сантиметр вниз, і кінчики його пальців уже торкатимуться моїх сідниць.

"Досить!"

- Рука..., - пошепки проричала йому на вухо. Я не могла влаштувати сцену як би сильно не хотіла.

- Рука? Бажаєте, мою руку, серце і пів королівства на додачу?