Розділ 5

Розділ 5

***

Дорога все тягнулася і тягнулася. Хруст і Марісоль сиділи і думали кожен про своє, навіть на дорогу не дивилися.  Аж раптом Клотильда схропнула і зупинилася.

— Агов, чому стала? — запитав Хруст, оскільки майже не смикав конячку за повід, дозволяв їй повільно рухатися вперед самій.

— Та то вона зупинилася, бо я тут руками, як вітряк, махаю! — раптом почули вони спереду.

Марісоль поглянула і побачила, що від узбіччя дороги до них рухається якась кремезна постать. А оскільки сонце вже сідало за виднокрай і знаходилося за спиною чоловіка, то Марісоль добре не могла розгледіти незнайомця, тому що проміння їй сліпило очі. Але дівчина чудово розчула скрип і тріск, із яким чоловік наближався до їхнього возу.

— Агов, кого я бачу! Карл і мила дівчина! Оце мені пощастило, — заговорив чоловік скрипучим голосом, таким же, як і його лати. Адже одягнений був він у залізні обладунки, поіржавілі від часу та покриті різними темними плямами. Обладунки були брудні й глухі, чоловік повністю в них був закутий, лише забрало, підняте над чолом, відкривало його обличчя — веселе, кругле і дуже бородате. Був він увесь посипаний цятками ластовиння, а борода та вуса яскравіли майже морквяним кольором, аж такі були руді-преруді. І наче й не звернув він увагу на маску на обличчі Марісоль, мовбито й не побачив її. А може, зробив вигляд, що не зауважив, бо люди різні бувають. Може, хтось завжди любить в таких масках ходити? Його особиста справа...

— Може, підвезете мене, добрі люди? Важко йти у важких обладунках пішки, а до району Пророків ще чимчикувати і чимчикувати…

— Вітаю вас, — підозріло глипнув на незнайомця Хруст, а сам нібито ненароком поклав руку в кишеню, де у нього було трохи магічного порошку, покладеного туди спеціально на такі непередбачувані випадки. Різні бувають зустрічі на дорогах, а спеціальний порошок засліплював і позбавляв будь-яку живу істоту пам’яті на деякий час, дезорієнтував, і навіть коли лиходій потім отямлювався після дії цього порошку, то точно не міг згадати, хто кинув його, і смутно пам’ятав все, що відбувалося останні години.

Незнайомець, якщо й помітив цей рух Хруста, то не подав вигляду, а ще ширше посміхнувся і гупнув металевою рукавицею-клешнею по своєму залізному боку: гул був ще той, гучний, ляскаючий!

— Може, підвезете старого і втомленого лицаря до району Пророків? — запитав він із надією. — Я спокійний і сумирний, та й бачите — весь закований у лати. Мені аби дійти до району Пророків, а там уже, думаю, легше буде.

Хруст і Марісоль перезирнулися.

— Я теж тут пасажирка, — промовила дівчина. — Як господар возу вирішить, так і буде.

— Добре, сідайте, — махнув рукою Хруст, вказуючи на задню частину возу. — Тільки обережно — у нас там хворий лежить.

Чоловік радо приляскав до возу і з третього чи четвертого разу заліз на нього, оскільки лати все ковзали по боку возу, і йому важко було залізти й усістися. А коли вже облаштувався, і Клотильда потихеньку рушила, тягнучи за собою віз (обтяжений тепер добряче, тому що лати, видно, важкі були), то чоловік знову заговорив:

— Дякую дуже, що підібрали. Уже й ноги у мене гудуть від того ходіння, але мушу дійти, так, як є, бо не можу зняти ці обладунки. Мене Гарбастеном звуть, — представився чоловік. — А вас як?

Марісоль та Хруст назвали свої імена, розповіли, що того карла, котрий лежить укритим на возі і зовсім не реагує на гучні стукання залізних латів, звуть Тільксом, і він спить у лікувальному магічному сні.

— Погано, коли хтось хворіє, — зауважив Гарбастен. — А цілителі у Рухомих Кубиках дуже великі ціни правлять, — глипнув він на свої залізні долоні. — Я колись руку зламав, то мусив до іншого району йти зі страшенним болем, тому що в Рухомих Кубиках плату здеруть непідйомну...

— Це ви старий та нещасний? — усміхнувся Хруст. — Та ви здоровий, як бик, адже тягати на собі такий залізний панцир — це ж не кожному під силу, не кожен і витримає. Спекотно, напевно, вам у тих залізних обладунках. Зняли б ви їх!

— Не можу, хлопче, зняти, хоч би й хотів, — зітхнув чоловік. — Зачарований я. Уже кілька місяців ходжу по світу, шукаю, хто може зарадити моїй біді. А жив же я спокійно у своєму поселенні, нікого не чіпав, господарював потихеньку. Дружина моя кілька років тому померла, а діточок нам Бог не дав. Але я людина дуже раціональна, подумав-подумав, та й вирішив ще раз одружитися. Поруч зі мною також вдова жила, самотня, Харитинкою звати. Ото б могли б ми поєднати свої долі. Та й гарна вона жіночка, справна, все при ній, і наче й я їй подобаюся, моїй Харитинці, — посміхнувся мрійливо чоловік. — Але не судилося, видно, нам бути разом, не буде щастя мені у цьому світі…

— А що ж сталося? — запитала здивована Марісоль. Їй чомусь стало шкода цього чоловіка, котрий носив на собі такі важкі лати і не міг їх зняти.

— Негарна історія сталася, — похитав чоловік головою, і залізне забрало, дзвінко брязнувши, впало йому на обличчя. Він зітхнув, підняв його і знову зачепив над лобом на шоломі. — І найголовніше, що я сам погано вчинив, і тепер розкаююсь сильно. Але, як то кажуть, гарна думка опісля приходить… Проклято мене. І прокляття може зняти лише старий Портамон, який живе у районі Пророків, до якого ми їдемо. Принаймні, мені його порадили…

— Що це за старий? Не чув про такого, — запитав Хруст.