Розділ 3

Розділ 3

***

Родовий маєток Хруста і Тількса знаходився на територіях Золотого Пилу у Древньому Місті. На всіх картах це була територія, що належала до стабільних, непорушних. Адже були в Древньому Місті й такі землі, які рухалися, кочували з місця на місце, могли зникати й з'являтися. Тому й карти у кожного мешканця Древнього Міста були свої, особисті. Принаймні, в тих, хто пересовувався дорогами  й вулицями Міста на далекі відстані. 

Землі Золотого Пилу завжди зафарбовували у жовте, адже там і справді все було у жовтих, коричневих, теракотових, бурштинових та інших подібних кольорах.

Колись давно, коли Древнє Місто ще не було таке зруйноване і поцятковане різними дивними територіями, на цьому місці знаходився великий сад, покритий скляними куполами зі скла, яке ніколи не розбивалося. Квітучий, гарний… Але потім, кажуть, тисячі років тому, раптом все Місто здригнулося від Поштовху і почало змінюватися та деформуватися. Все скло, що покривало сад, перетворилося на жовтий пісок, котрий, втім, одразу ж зник, наче розтанув. А дерева, рослини, кущі, які росли у давньому саду, поступово почали набирати жовтого кольору: і листя, і квіти, і плоди – все було у всіх відтінках від коричневого до яскраво-ядучо-жовтого.

А ще що було дивним у цьому саду і на всій цій території, де зараз люди набудували різних будинків, маєтків і жили там, як і по всьому Древньому Місту, – це те, що повітря теж начебто було жовтим. Наче золотий туман. Вчені вказували, що все повітря заповнене жовтим пилком.

Він був зовсім нешкідливим, але дивно було спостерігати навколо себе жовтий золотистий туман. А коли сходило сонце, то навіть очі різало. Прилаштувалися на цій території жити, власне, карли, а також ще деякі народності, яким було байдуже до жовтого туману. Бо людині, котра перебувала там довго, чомусь було важко таке витримувати – хотілося простору й чистого повітря.

Марісоль зацікавлено розглядала жовті дерева, рослини, кущі біля дороги, а також будинки, які традиційно теж мали коричнево-жовті тони.

— Яке у вас тут все жовте, — сказала Марісоль, дивлячись на жінку, яка заганяла до воріт у селі, через яке вони якраз проїжджали, жовтих корів. Усі вони були покриті м'якою шерстю, яка нагадувала пір’ячко новонароджених курчаток.

— Добре, що люди не пожовтіли, – зауважив Тількс. – А взагалі, кажуть, спочатку, після Поштовху, теж всі тут боялися селитися, думали, що перетворяться на жовтяків, але потім зрозуміли, що все буде так, як завжди. Просто територія пожовтіла – та й все.

— А мені здається, що ти теж пожовтів, — розсміявся Хруст. — Особливо жовтієш тоді, коли мама починає пхати тобі твою улюблену капусту.

— Ой, не нагадуй про капусту, — замахав руками Тількс. – Напевно, вона уже чекає нас, адже ми посилали недавно звісточку, що приїдемо, і дістала із льоху цілу бочку квашеної капусти.

— Ага, жовтої, твоєї улюбленої! – знову розреготався Хруст. 

— Ненавиджу жовту капусту! — промовив Тількс.

Пережартовуючись, вони під’їхали до великого маєтку із колонами, оточеного яблунями. Зрозуміло, теж жовтого кольору, але стовбури й гілки були лише жовті. Зараз ще був тільки кінець зимового періоду. Хоча нині зима у Древньому Місті і в навколишньому світі була не люта і навіть схожа на ранню весну, оскільки всі ходили уже у легкому одязі. Але все одно листя на деревах ще не проклюнулося.

— Приїхали! Ура! Хлопці приїхали! — раптом почула Марісоль голос із-за паркану, а потім на їхній віз, на конячку Клотильду і на саму Марісоль посипалася велика кількість магічних горобчиків. Деякі з них були ідеальні, а деякі такі недолугі – то з одним крильцем, то взагалі без голови. Але всі вони падали і розсипалися золотистим пилком – по волоссю, по возі, по конячці Клотильді.

— А це що таке? — здивувалася дівчина.

Віз повільно під'їжджав до воріт, які вже відчинялися. Кількість горобців різко збільшилася. Просто градом летіли. 

— Берті, Граммі, хтось наривається! Значить, так! Зараз, як злізу з воза, обов’язково хтось отримає від мене на горіхи! — закричав Хруст, обтрушуючи зачіску.

А Тількс передбачливо зробив навколо себе невеличку сферу, яка прикривала його від магічних горобців, і лише посміювався.

— Це наші сестрички молодші, — пояснив він Марісоль, яка сиділа вся обсипана жовтим магічним піском від горобців.

Магічний пісок поступово розтанув, а вони в’їхали на територію маєтку.

На порозі стояла невисока огрядна жіночка із добрим обличчям. В рисах її обличчя поглядала подібність до Тількса і Хруста, і зрозуміло було, що це їхня мама.

— Нарешті! Нарешті з’явилися! — пробурмотіла вона, обняла хлопців, а потім підняла голову і подивилася на Марісоль, яка височіла над ними, була добряче вища за всіх.

— А це хто, наречену привезли? І чия вона? — розсміялася жінка. – Якби знала, то приготувала б святковий обід! Заходьте, пригощення вже на столі. Напевно, голодні з дороги! 

— Мамо, це наречена, але не наша, — проговорив Хруст і попрямував до входу. – Все вона вам розкаже, а ви, може, й пораду яку гарну дасте. Ми її спеціально привезли, тому що знаємо, що ви вмієте правильні поради давати.

Жінка знову розсміялася і запросила всіх до господи.