Глава 23. Розрив і прозріння

Глава 23. Розрив і прозріння

Степан сидів у ресторані поруч із Анжелою, своєю новою нареченою. Вечір мав бути урочистим — дорогі страви, вино, світло кришталевих люстр. Але його думки були далеко від цього столу.

Коли до них підійшла офіціантка, він завмер. Це була Аня. Вона тримала піднос, на руках ще залишалися сліди втоми, але в очах світилася ніжність. І саме цей погляд пробив його серце.

Між ними промайнуло щось невидиме — тепло, яке не можна було приховати.

Анжела одразу помітила це. Її обличчя перекосилося від ревнощів.

— Хто ця? — різко кинула вона. — Чому ти так дивишся на неї?

Аня, намагаючись виконати свою роботу, поставила келихи на стіл. Але Анжела схопила її за руку й відштовхнула.

— Забирайся звідси! — закричала вона. — Ти некомпетентна! Я зараз викличу адміністратора, щоб тебе звільнили!

Аня похитнулася, але стримала сльози. Вона лише тихо сказала:

— Я роблю свою роботу…

Степан піднявся з місця, його очі палали. Він схопив Анжелу за руку й вигукнув:

— Досить! Я більше не можу бути з тобою. Прощай, невихована дівка!

Він різко відштовхнув її й кинувся за Анею, яка вже йшла до виходу з ресторану з донькою на руках.

Анжела залишилася стояти серед гостей, її обличчя перекосилося від люті. Вона почала кричати:

— Ти ще пошкодуєш! Ти кинув мене, наречену! Я подзвоню батькові, і він вирішить це питання!

Її голос лунав, як істеричний крик, але Степан уже не чув. Він вибіг на вулицю, намагаючись наздогнати Аню.

Аня йшла швидко, стискаючи дитину. Її серце билося від страху й болю. Вона не озиралася.

Степан зупинився, розуміючи, що втратив її з поля зору. Але в його душі народилася рішучість: Я поверну її. Я зроблю все, щоб вона була щаслива. Навіть якщо дитина від іншого… хоча насправді вона від мене, і я цього ще не знаю.

Він не знав, що Аліна вже дізналася про їхні стосунки. І тепер ця правда загрожувала зруйнувати все остаточно.

Минуло кілька днів після арешту Остапа. Віка й Крістіна нарешті відчули себе у безпеці: їхні чоловіки не відходили від них ні на крок, вони проводили вечори разом, грали в нарди, влаштовували затишні вечері в ресторані. Здавалося, що небезпека позаду.

Та Віку не полишала тривога. Вона все думала про Аню. Минуло вже більше тижня, а від подруги не було жодного дзвінка. Телефон мовчав, і серце стискалося від передчуття.

— Я піду до неї, — сказала Віка одного вечора. — Хочу побачити Ліаночку й переконатися, що вони в порядку.

Її чоловік наполягав піти разом, щоб бути спокійним. Крістіна теж вирішила приєднатися. Вони взяли подарунки для маленької Ліани й вирушили до дому Наталії.

Коли вони зайшли, Наталія стояла біля стіни, сумно розвішуючи картини. Її обличчя було блідим, очі — втомленими.

— Де Аня й Ліаночка? — здивовано запитала Віка.

Наталія з гіркотою відповіла:

— Вона пішла… Після сварки з Аліною.

Віка й Крістіна переглянулися. Їхні серця стиснулися від неспокою.

— Вони посварилися через ту таємницю? — тихо запитала Віка.

Наталія кивнула.

— Так. Тепер Аліна навіть не виходить із салону. Вона не своя… Я намагалася додзвонитися до Ані, думала, що вона у Альбіни. 

Крістіна одразу набрала Альбіну, але відповідь була короткою й холодною:

— Аня не приходила до мене.

Тепер тривога стала справжньою. Віка відчула, що ситуація небезпечна.

— Треба звернутися до Адріана, — сказала вона рішуче. — Він допоміг нам тоді з Остапом, він зможе й зараз знайти Аню. Якщо треба — відстежить її місце, як робив тоді, коли ми були під загрозою.

Крістіна кивнула, її очі світилися рішучістю.

— Ми не залишимо Аню саму.

Наталія опустила голову, сльози блищали на її щоках.

— Вона моя донька… Я боюся, що втратила її назавжди.

Віка підійшла й обняла Наталію.

— Ми знайдемо її. Обіцяю.

І в цю мить усі зрозуміли: починається новий етап боротьби — тепер не з Остапом, а з невідомістю, яка поглинула Аню.

Віка зустрілася з Адріаном у місті, у невеликій кав’ярні біля парку. Вона розповіла йому про зникнення Ані, про те, що після сварки з Аліною сестра пішла й не виходить на зв’язок.

— Я боюся за неї, — сказала Віка, стискаючи руки. — Вона з дитиною, і ми не знаємо, де вона. Допоможи мені ще раз, як тоді з Остапом.

Адріан уважно слухав, його обличчя стало серйозним.

— Я зроблю все, щоб знайти її. Ти знаєш, я не залишаю друзів у біді.

Віка відчула полегшення. Вона усміхнулася й тихо додала:

— Я хочу віддячити тобі. Ти зробив для нас так багато. На Новий рік я познайомлю тебе з однією моєю подругою. Вона добра й щира, думаю, вам буде цікаво поспілкуватися.

Адріан здивовано підняв брови, але потім усміхнувся.

— Домовились. Це буде гарний подарунок до свята.

Віка кивнула, її очі світилися теплом. Вона знала: іноді вдячність можна висловити не лише словами, а й подарувати людині шанс на нове знайомство, нову історію.

Того ж вечора Адріан почав збирати інформацію про можливе місце перебування Ані. Його рішучість давала Віці надію, що подруга буде знайдена.

Віка, Крістіна й Наталія сиділи в кімнаті, мовчки дивлячись на телефон. Час тягнувся нестерпно довго. Кожна хвилина здавалася годиною. Вони чекали дзвінка від Адріана, який пообіцяв знайти Аню.

Минуло три години. Нарешті телефон задзвонив. Віка схопила слухавку, її серце калатало так, що вона ледве могла говорити.

— Алло? — прошепотіла вона.

— Це я, — відповів голос Адріана. — Я знайшов її. Ось адреса…

Віка швидко записала слова, її руки тремтіли, але очі світилися рішучістю. Вона глянула на Кристину й сказала:

— Ми йдемо.

Крістіна одразу піднялася, готова бігти поруч із подругою.

Наталія теж схопилася з місця. Її очі були повні сліз.