Глава 22. Кінець темряви

Глава 22. Кінець темряви

Вітер свистів між рядами гаражів, коли Остап схопив Віку за руку й різко потягнув уперед. Вона втратила рівновагу й впала на холодний бетон.

— Не чіпай мене! — вигукнула вона, намагаючись вирватися.

Остап нахилився, його очі палали злістю:

— Ти не мала влазити в це, Віко.

— Ти псих, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Я знаю, що ти причетний до зникнення дівчат. Тобі платили ті, хто продає їх, а ти перевозив. Аня навіть не знає цього жаху. Адріан тебе викрив, він не здогадувався, що ти такий виродок.

Остап скреготав зубами й прошипів:

— Твоя сестра Крістіна у мене. Якщо не повернеш мені Аню, вона буде продана іншим людям. Дивись!

Він витягнув телефон і показав відео: Крістіна стояла в сараї, прив’язана, рот заклеєний, руки зв’язані. Вона намагалася вирватися, але марно.

Віка з жахом закричала:

— Ні! Не чіпай мою сестру! Вона невинна! Аню я тобі не віддам, зрозумів? Відпусти Крістіну!

Остап зловісно усміхнувся:

— Вона відповість разом із тобою за те, що ви зруйнували моє життя з Анею.

У цей момент із темряви з’явився чоловік у темних штанах і сорочці. Його голос пролунав грізно:

— Відпусти мою дружину!

Остап глянув на нього й зневажливо хмикнув:

— А ти ще хто такий? Загубився?

— Я той, хто використовує таких мерзотників, як ти, — відповів чоловік, і в його руках блиснув пістолет.

Пролунав постріл. Куля влучила Остапу в ногу, він закричав і впав.

— Ні! — вигукнула Віка, схопившись за руку чоловіка. — Навіщо ти це зробив? У нього моя сестра! Її треба врятувати!

Чоловік обійняв її, гладячи волосся:

— Спокійно. Це був агент Адріан. Він знає, де Крістіна. Її вже рятують. Усе закінчено.

Віка розплакалася в його обіймах, але відчувала спокій. Її серце нарешті відпустило страх.

Тим часом поліція, яку привів Адріан, увірвалася до гаражів і заарештувала Остапа. Його місце перебування було відоме завдяки сигналу, який надіслала Аня.

Аня стояла неподалік, тримаючи Ліану, й дивилася, як Остапа забирають. Її очі наповнилися сльозами полегшення.

— Нарешті… він більше не з’явиться в моєму житті.

Вона побігла до Віки й міцно обняла її:

— Ти врятувалася. І Крістіна теж…

Пізніше Крістіна, вже звільнена, побачила, як Віку виводять із гаража. Вона кинулася до сестри й обняла її так міцно, що сльози текли по обличчю.

— Я рада, що ти жива, моя сестричко…

У цю мить усі зрозуміли: темрява відступила. Остап більше не мав влади над їхнім життям.

Аня повернулася додому після всіх пережитих подій. Остап був за ґратами, Крістіна й Віка врятовані, але в її душі не було спокою. Вона відчувала: найстрашніше ще попереду.

У кімнаті, біля вікна, стояла Аліна. Вона схрестила руки на грудях і дивилася на сестру так, ніби перед нею була чужа людина. Її обличчя вже не було тим безтурботним, рожевим світом, який вона колись малювала собі. Тепер воно стало серйозним, холодним, майже кам’яним.

— Аня… — її голос був твердим. — Чому ти приховувала від мене?

Аня здригнулася, її руки затремтіли. Вона ледве стояла на ногах.

— Що… що приховувала? — прошепотіла вона, хоча знала відповідь.

Аліна різко повернулася до неї:

— Не бреши більше. Фудзіна й мама все розповіли. Ліаночка — від мого колишнього нареченого Степана. Того, кого я любила більше за власного чоловіка. Через тебе весілля зі Степаном не відбулося. Як ти могла, Анечка? Навіщо ти приховувала?

Аня опустила голову, її плечі тремтіли.

— Я боялася… боялася, що ти зненавидиш мене.

Аліна стиснула кулаки.

— Мені не подобається, коли від мене приховують. Я тобі довіряла… а ти зрадила мою довіру.

Аня зітхнула, її голос був тихим, але сповненим болю:

— Якщо ти все знаєш… тоді вже не буде як раніше.

Аліна глянула на сестру суворо, її очі блищали від сліз, але вона не дозволяла їм упасти.

— Я не знаю, як мені з цим жити. Від тебе я такого не очікувала. Приховати таке… пожертвувати собою… Ти мазохістка, Аня.

Вона різко розвернулася й пішла до ванної.

— Постій, Аліна! Прошу тебе…пробач — вигукнула Аня, але сестра не озирнулася.

Аліна зачинилася у ванній. Вона відкрила кран, але не вмилася. Стояла, притиснувшись до холодної плитки, і дивилася у дзеркало. Її відображення було розгубленим, розбитим. Вона не знала, як тепер дивитися в очі сестрі, яка стала її суперницею в любові.

Аня тим часом стояла в коридорі, стискаючи доньку на руках. Її серце розривалося від сорому й болю. Вона більше не могла цього витримати.

Вона зібрала речі, поклала їх у сумку, взяла Ліану й тихо вийшла з дому. Її кроки були важкими, але рішучими.

Я не можу більше жити поруч із Аліною. Може, колись вона пробачить мене… але зараз я повинна піти.

Аліна залишилася сама у ванній, слухаючи тишу дому. Вона знала: сестра пішла. І тепер між ними пролягла прірва, яку не так легко буде подолати.

Аня йшла темною вулицею, тримаючи Ліану на руках і сумку з речами через плече. Її кроки були важкими, але рішучими. Вона відчувала, що більше не може залишатися під одним дахом із сестрою — сором і провина тиснули на серце.

На розі вона побачила оголошення про оренду квартири. Її пам’ять одразу повернулася до того дня, коли вона продала обручку, подаровану Остапом. Тоді вона плакала, але тепер зрозуміла: саме ті гроші врятують її і доньку.

— Це буде наш притулок, Ліаночко, — прошепотіла вона, цілуючи дитину в маківку.

Вже наступного ранку Аня сиділа в маленькій однокімнатній квартирі. Стіни були голі, меблів майже не було, але вона відчувала свободу. Тут не було осуду, не було болю — лише вона й донька.

Вона відкрила газету з оголошеннями про роботу. Її очі зупинилися на рядку: «Потрібна офіціантка». Серце стиснулося — робота важка, але іншого виходу немає.