Глава 21. Виклик у темряві

Глава 21. Виклик у темряві

Аліна вибігла з салону, її кроки були швидкі й нервові. Вітер розвівав волосся, а в голові звучала лише одна думка: Степан… батько Ліани…

Вона сперлася на холодну стіну й заплющила очі. Серце билося так сильно, що здавалося — ось-ось вискочить із грудей.

— Як вона могла?.. Як Аня могла приховати це від мене? — прошепотіла вона.

Усередині салону панувала гнітюча тиша. Наталія сиділа, опустивши голову, відчуваючи провину за те, що проговорилася. Фудзіна зітхнула й сказала:

— Це мало статися. Таємниці не живуть довго.

Аня тим часом сиділа на лавці біля входу, тримаючи доньку на руках. Її очі були повні сліз. Яка ж я дурепа… Чому не боролася за своє щастя? Тепер усе втрачено… Він з іншою…

Поки вона розмірковувала, поруч із нею з’явилася Віка. Вона прибігла, схвильована, але рішуча.

— Аню, все буде добре. Якщо Степан не твій — значить, він того не вартий. Ти знайдеш своє щастя, і таких Степанів у світі багато.

Аня глянула на подругу крізь сльози й прошепотіла:

— Дякую тобі, подруго. Я знаю, скільки ти зробила для мене. Ми з Ліаною ніколи цього не забудемо.

Вона піднялася, тримаючи доньку, й міцно обняла Віку — як клятву дружби.

Та раптом у Віки задзвонив телефон. Номер був невідомий. Вона вирішила відповісти:

— Алло… Хто це?

Грубий голос із ухмилкою відповів:

— Це Остап. Я залишав тобі повідомлення, а ти не відповіла.

Віка здригнулася, Аня теж відчула холод у серці. Вони знали: Остап знову щось задумав.

— Що ти хочеш? — твердо запитала Віка.

— Якщо хочеш, щоб я відчепився від Ані, приходь одна. Без глупостей. Я чекаю тебе біля свого гаража, — промовив він і одразу кинув слухавку.

Віка стояла, замислившись. Аня з тривогою сказала:

— Не йди. Він небезпечний.

Віка глянула на неї серйозно:

— Він більше тебе не торкне. Я йому потрібна. Але перед цим виклич Адріана й поліцію. Вони простежать за моїм місцем.

Аліна, яка все ще була приголомшена правдою, підійшла й тихо сказала:

— Бережи себе, подруго. Я молитимусь, щоб усе обійшлося.

Аня обняла Віку ще раз, і та рішуче пішла у ніч. Аня одразу зателефонувала Адріану, прохаючи допомоги й пояснюючи все по кроках.

Аліна йшла вулицею, не відчуваючи під ногами землі. Її руки тремтіли, а думки плуталися. Степан був моєю любов’ю… А тепер він — батько доньки моєї сестри. Як мені жити з цим?

Вона зупинилася біля парку, де дерева тихо шуміли під вітром. Її очі наповнилися сльозами.

— Я не можу ненавидіти Аню… але й пробачити одразу не можу… — прошепотіла вона.

У цей момент поруч з’явилася Фудзіна. Вона підійшла тихо, поклала руку на плече Аліни.

— Ти маєш право на біль, — сказала вона. — Але пам’ятай: Аня теж жертва. Вона боялася втратити тебе.

Аліна глянула на подругу, її очі світилися розгубленістю.

— Я не знаю, що робити…

— Ти маєш вирішити сама, — відповіла Фудзіна. — Але якщо ти любиш сестру, то знайдеш у собі сили.

Аліна заплющила очі й глибоко вдихнула. Її серце розривалося між любов’ю до Степана й сестринським зв’язком із Анею.

У цей момент до них підійшла Наталія. Вона йшла повільно, але впевнено, її обличчя було серйозним, проте сповненим ніжності. Вона обняла доньку за плечі й тихо промовила:

— Доню, я бачу, як тобі боляче. Але ти мусиш зрозуміти: життя не завжди йде так, як ми мріємо. Аня не хотіла тобі зла. Вона боялася втратити твою любов.

Аліна схлипнула й притулилася до матері.

— Мамо… я відчуваю себе зрадженою. Наче все, що було між нами, тепер зруйновано.

Наталія погладила її волосся, голос її був лагідний, але твердий:

— Ні, доню. Нічого не зруйновано, якщо ти сама цього не дозволиш. Ви сестри. Ви кровні. І жоден чоловік, навіть Степан, не має права стати між вами.

Фудзіна кивнула, підтримуючи слова Наталії.

— Сестринство — це сильніше за будь-які таємниці.

Аліна витерла сльози й глянула на матір.

— Але як мені пробачити?

— Пробачення приходить не одразу, — відповіла Наталія. — Воно росте, як дерево. Спершу ти садиш зерно, потім поливаєш його щодня. І одного дня воно дає плоди.

Аліна глибоко вдихнула й відчула, як материнські слова проникають у її серце. Вона ще не була готова пробачити, але вперше з’явилася надія, що це можливо.

Вона обняла Наталію й прошепотіла:

— Дякую, мамо. Я спробую…

Я мушу зробити вибір…