Глава 18. Свято після бурі

Глава 18. Свято після бурі

Минуло кілька днів, і Аню нарешті порадували новиною: її виписали з лікарні. Остапа ще не арештували, але йому видали ордер — заборону наближатися до Ані та Ліани. Це давало хоча б трохи спокою.

Віка поселила Аню з донечкою у світлій кімнаті, прикрашеній ароматними квітами, солодощами й тортом, який приготувала Крістіна. На столі сяяли свічки, а поруч лежали нові іграшки для Ліани — маленький світ радості після довгих днів страху.

Аня, дивлячись на все це, зворушено прошепотіла:

— Може, Віка стане хрещеною для моєї донечки… Вона зробила для нас так багато. І до того ж вона заміжня, отже може хрестити за християнським правилом.

Фудзіна й Віка обмінялися усмішками, тримаючи Ліану на руках. Вони відчували, що ця дитина — символ нового життя, яке треба берегти.

Аня скуштувала шматочок клубничного торта й заплющила очі від насолоди. Вона давно не їла нічого настільки смачного й відчувала, як повертається смак до життя.

Віка подбала й про інше: вона змогла змусити Остапа через Адріана повернути гроші, які держава виділила Ані за народження дитини. Це було справедливо — і тепер Аня могла відчути, що її донька має захист і підтримку.

Аня, дивлячись на Віку, тихо сказала:

— Я хочу, щоб Ліана була твоєю хрещеницею.

Віка усміхнулася, але з ввічливістю відмовилася:

— Аню, я вдячна за довіру, але дозволь це зробити Фудзіні. Вона так любить дітей, і вона справді заслуговує на це щастя.

Аня кивнула, її очі засвітилися теплом:

— Ти права. Фудзіна зробила для нас так багато. Вона заслуговує бути хрещеною. І їй пощастило з Кенджі… Розкажи нам, ви ж казали?

Фудзіна, дивлячись на подругу в затишній атмосфері, промовила урочисто:

— Так. У нас буде весілля перед Новим роком.

Подруги зраділи, їхні обличчя світилися щирою радістю. Атмосфера була наповнена теплом і надією.

Та раптом у кімнату увірвалася Наталія. Віка підійшла до неї, сумно дивлячись, і розповіла про те, що зробив Остап. У Наталії серце стиснулося від болю за доньку. Вона схопилася за груди, її обличчя зблідло.

Фудзіна, помітивши це, різко обернулася до Крістіни й сказала:

— Неси аптечку!

Усі навколо завмерли, відчуваючи, як радість миттєво змінилася тривогою.

Крістіна кинулася до шафки, де лежала аптечка, а Віка підхопила Наталію під руку, допомагаючи їй сісти на диван.

— Мамо, дихай глибше… — прошепотіла Аня, сама ще слабка, але вже з материнською рішучістю.

Наталія притискала руку до грудей, її обличчя було бліде, а очі — повні сліз.

— Я… я не знала, що він таке зробив… — прошепотіла вона. — Я думала, він просто грубий… але не жорстокий…

Фудзіна вже тримала в руках таблетки і склянку води. Вона діяла швидко, мов досвідчена медсестра.

— Прийми це, Наталю. І лягай. Ми все контролюємо.

Наталія ковтнула ліки, а Віка ніжно поправила їй подушку.

— Ви не самі, — сказала вона. — Ми всі поруч. І ми не дамо йому більше наблизитися.

Аня дивилася на матір, на подруг, на донечку, яка спокійно спала в руках Фудзіни — і в її очах з’явилася нова сила.

— Я більше не боюся, — сказала вона. — Я буду боротися. За себе. За Ліану. За всіх нас.

У кімнаті запанувала тиша, але це була вже не тиша страху — це була тиша рішучості.

У кімнаті панувала затишна тиша. Аня сиділа на килимі, граючись із Ліаною, яка сміялася, хапаючи мамині пальці. Фудзіна з Кристиною на кухні заварювали ромашковий чай для Наталії, яка відпочивала після нападу.

Раптом у Віки задзвонив телефон. Вона глянула на екран — Адріан. Її серце стиснулося.

— Алло? — сказала вона, виходячи в коридор.

— Віко, я маю поговорити з тобою. Я дізнався дещо про Остапа. Він приховує більше, ніж ми думали. Це важливо.

Віка мовчки глянула назад, у кімнату, де Аня усміхалася донечці. Її очі стали серйозними, голос — твердим:

— Добре. Зустрінемось у парку через годину.

Вона повернулася до кімнати, намагаючись не показати тривогу. Її погляд був уважним, рішучим.

— Я скоро повернусь, — сказала вона, нахилившись до Ані. — Просто прогулянка.

Аня кивнула, не підозрюючи, що ця зустріч може змінити все.

Вітер гойдав гілки дерев, коли Віка підійшла до лавки, де вже чекав Адріан. Він піднявся, зустрів її серйозним поглядом.

— Як там Аня? — запитав він першим, голосом тихим, але тривожним.

Віка зітхнула й відповіла:

— Слабка, але тримається. Ліана поруч, і це дає їй сили.

Вона одразу перейшла до головного:

— Адріане, що ти дізнався про Остапа?

Адріан глянув на неї крізь пориви холодного вітру й промовив:

— Я переглядав його справи. І знайшов свідчення від одного друга… Він розповів, що колись Остап причетний до викрадення дівчини. Її так і не знайшли. Підозра падала на нього, але він уникнув покарання. Він небезпечний, Віко.

Віка стиснула кулаки, її голос став різким:

— То чи можна його арештувати, щоб він не торкнувся Ані?

Адріан похитав головою:

— Поки що доказів замало. Але якщо він посміє знову загрожувати Ані чи дитині — тоді його посадять без вагань.

Віка подивилася на нього лагідно, очі наповнилися вдячністю:

— Дякую, що допомагаєш.

Адріан опустив погляд і тихо сказав:

— Я шкодую, що ми не зійшлися раніше… через мої помилки, через брехню.

Віка поклала руку йому на плече, її голос був теплим:

— Тепер я бачу в тобі друга. І вдячна, що ти поруч. Зроби все, щоб Остап опинився за ґратами.

Вітер стих, і між ними запанувала тиша — тиша рішучості й нової довіри.

Минуло кілька днів, і Наталія забрала Аню з Ліаною до себе додому. Вона накрила стіл, приготувала теплу вечерю й подякувала Віці, Крістіні та Фудзіні за все, що вони зробили для її доньки.

— Я цього ніколи не забуду, — сказала вона зі сльозами на очах. — І навіть прошу пробачення, Віко, що колись відправила тебе додому, бо думала, що ти втручаєшся в життя Ані та Аліни.