Глава 17. Клятва повернення

Глава 17. Клятва повернення

Минуло вже тиждень. Віка переживала за Аню, але більше не заходила до неї: вона боялася, що будь-яка сварка з Остапом може назавжди відібрати у неї подругу. Тому вирішила діяти обережно.

У цей час Віка перебувала в Англії. Одного вечора відома принцеса Кейт Міддлтон запросила елітних учениць на прийом, щоб нагородити їх за внесок у збереження екології. Серед нагороджених була й розкішна Віка. Вона сфотографувалася з принцесою, але після цього відчула дивне тривожне передчуття.

Вона намагалася додзвонитися до матері, до сестер, до батька — та все марно. «Мабуть, їм не до мене», — подумала Віка й вирішила не розповідати, що її нагородила сама принцеса.

Після вечірки Віка випила трохи віскі, роздумуючи про свою сім’ю. Її думки все більше схилялися до того, щоб повернутися додому, в Україну. І раптом задзвонив телефон — анонімний номер.

— Алло? — сказала вона.

У слухавці була тиша. Але ця тиша була мовчанням Ані, яке Віка відчула серцем. Її охопив холодний жах. Вона впустила склянку з віскі, вибачилася перед господарями й поспіхом залишила прийом.

У літаку, вже дорогою додому, їй зателефонувала Фудзіна. Голос був схвильований:

— Віку, Аню привезли в поганому стані… Вона втратила свідомість. Її побив Остап, коли вона намагалася втекти від нього.

Сльози затьмарили очі Віки. Вона звинувачувала себе: «Я не допомогла… Я залишила її саму…»

— Я мушу якнайшвидше поставити Остапа на місце, — прошепотіла вона. — І бути поруч з Анею та її донькою.

Фудзіна додала:

— Не хвилюйся за Ліану. Вона зараз у мене. А мати Ані поїхала на дачу, поки все не вщухне.

Віка стиснула кулаки. Її серце палало рішучістю: тепер вона мала діяти негайно.

Віка, щойно прилетівши в Україну, викликала таксі й помчала просто до лікарні. Її серце калатало, а думки плуталися від страху й провини.

У палаті Аня лежала під крапельницею, слабка, з побитим обличчям. Остап уже встиг розповісти поліції, що вона «впала», але слідчі не повірили цій версії й вирішили розібратися детально. Адріан, почувши новину від Віки, негайно вирішив допомогти поліції та дати свідчення проти Остапа.

Фудзіна в білому халаті разом із Кенджі заспокоювали маленьку Ліану. Вони дивилися одне на одного з тривогою, розуміючи, що ситуація стає дедалі небезпечнішою.

У цей момент у палату вбігла Віка. Її голос був хрипким від ридань:

— Що з нею, з Анею? Господи, це я винна… Треба було забрати її одразу… Невже Остап настільки зійшов з розуму?

Фудзіна глянула на подругу й тихо, але з ненавистю сказала:

— Він ублюдок огидний. Я його ненавиджу.

Віка перебила, схлипуючи:

— Але Адріан допоможе посадити його. Я вже передала всі докази проти Остапа, те, що він приховував… Дайте мені побачити Анечку.

Кенджі кивнув і відчинив двері до палати. Віка увійшла, задихаючись від сліз, і прошепотіла:

— Спасибі вам, мої дорогі… Господи Боже, допоможи їй…

Вона підійшла до ліжка й взяла Аню за руку, ніби намагаючись передати їй частинку власної сили.

Тим часом Аліна ще не знала про трагедію з Анею. Вона стояла біля вікна, тримаючи телефон у руках, і вагалася, чи подзвонити сестрі. Її думки перервав чоловік: він прийшов і поклав перед нею документ про розлучення.

— Мені набридло, що ти витрачаєш мої гроші й не показуєш мені любові, — сказав він холодно.

Аліна застигла, не знайшовши слів. Вона не хотіла сперечатися, бо в її серці вже давно жила інша надія. Вона збиралася зустрітися з тим, хто був її першою любов’ю — Ігорем. Але він поки не відповідав на її повідомлення.

Аліна стиснула телефон у руках і прошепотіла сама собі:

— Ігоре… тільки ти знаєш, яка я насправді.

Її очі наповнилися сльозами. Вона відчувала, що старі почуття повертаються, але водночас її життя руйнується тут і тепер.

Віка ніжно гладила Аню по руці, її голос тремтів:

— Аню, пробач мене… Треба було раніше забрати тебе від нього.

Аня, ледве чутно, відповіла:

— Як там Ліана? Вона з ким?

Віка притиснула її руку й сказала твердо:

— Вона з Фудзіною, не хвилюйся. Думай зараз про себе… і пожалій свою донечку. Ти мала розповісти мені, що Остап робив із тобою.

Аня заплющила очі й зізналася:

— Я погоджуюся… Я тоді втекла від Назіра, твого брата, бо Остап погрожував мені. Тому я повернулася до нього… Інакше він розповів би Аліні, що Ліана від Степана.

Віка стиснула її пальці й відповіла:

— Я все знаю. Твоя брехня нічого доброго не принесла. Аліна, твоя сестра, вона б тебе простила. Вона хоч і Барбі на вигляд, але в душі дуже добра. Аню, ти мусиш їй розповісти.

Аня злякано прошепотіла:

— Не зараз, Віко… Він міг вбити мене.

Віка глянула їй прямо в очі:

— Тримайся, подруго. Ми з Крістіною давно зрозуміли, що Остап приховує. Він не той, ким здається. Адріан зробить усе, щоб його посадили.

Аня заплакала й розповіла:

— Я хотіла втекти від Остапа… Продала свої сережки й обручку. Він забрав гроші, які держава дала мені за народження дитини… і витратив їх на землю.

Віка з гнівом вигукнула:

— Що? Він хворий на голову? Я розповім Адріану, він підтвердить це й поверне тобі гроші. Як можна витрачати те, що належить твоїй доньці!

Віка нахилилася ближче:

— Анечко… розкажи Степану. Він тоді переживав за тебе. Ти зобов’язана йому сказати. Він видно тебе любить.

Аня крізь сльози відповіла:

— Ти права… Але він більше не з’являвся.

Віка бачила, як сльози стікають по її щоках. Вона прошепотіла:

— Хочеш, я подзвоню йому? А зараз Фудзіна принесе тобі Ліану, вона тебе порадує, ти усміхнешся.

Аня взяла її руки й благально сказала:

— Не розповідай поки мамі й Аліні… Прошу.

Віка знову й знову намагалася додзвонитися до Степана, але телефон мовчав. Вона нервово дивилася на Аню з малечею, і серце стискалося від болю: