Глава 16. Квіти для усмішки

Глава 16. Квіти для усмішки

Внизу, у холі пологового будинку, вже стояли Наталія та Остап, очікуючи Аню з донечкою. Наталія була стривожена й сумна: вона бачила, як Остап поводиться з її дочкою, і серце стискалося від гіркоти. Він навіть не наважився принести квіти — хоча тепер мав відповідати за дружину й дитину як чоловік і батько.

Остап стояв осторонь, байдуже ковиряючи носа, коли до них зайшла Аліна — у рожевому піджаку й з рожевими сережками, усміхнена, мов завжди Барбі. Вона весело махнула рукою, а Наталія відповіла їй жестом, але з гірким виразом обличчя.

— А чому всі без квітів? — здивовано запитала мила Аліна, дивлячись на Остапа.

Наталія зітхнула, залишаючись похмурою. Аліна ж раптом метнулася до виходу.

— Ти куди, Аліночко? — здивовано спинила її мати. — Аня вже спускається!

Аліна, переступаючи з ноги на ногу, відповіла з рішучістю:

— Я швидко! Хочу, щоб моя сестричка усміхнулася. Запізнюся, зате з квітами…

Вона побігла, щоб купити букет — єдиний подарунок, який міг би зігріти серце Ані й викликати усмішку на її обличчі, а також стати символом радості для маленької Ліани.

Поки мила Аліна бігала, вибираючи квіти для сестрички й її донечки, Аня вже повільно спускалася сходами. Віка підтримувала її за руку, допомагаючи зробити кожен крок. На обличчі Ані сяяла втомлена, але щира усмішка.

Фудзіна й Крістіна йшли поруч, тримаючи маленьку Ліану, ніжно сюсюкаючи з нею. Їхні голоси були лагідними, і від цього серце Наталії наповнювалося спокоєм: вона бачила, що її донька має чудових подруг, які завжди готові прийти на допомогу.

Навіть сестра Аліна поспішала купити квіти, аби подарувати Ані радість, навіть якщо запізниться. Це була справжня любов — щира, безкорислива, тепла.

А Остап стояв осторонь, хмурий, відмахуючись руками. У його очах жевріла заздрість: він бачив, що навколо Ані є справжня любов і підтримка, якої він сам не здатен дати.

Двері холу відчинилися, і вбігла Аліна, тримаючи в руках великий букет свіжих квітів. Її щоки горіли від бігу, а очі сяяли радістю.

— Ось! — вигукнула вона, простягаючи квіти. — Щоб моя сестричка усміхнулася, а маленька Ліана відчула любов із перших днів життя.

Аня, яка щойно спустилася сходами з підтримкою Віки, зупинилася й подивилася на сестру. Її втомлене обличчя розквітло усмішкою, очі наповнилися сльозами вдячності. Вона прийняла букет і нахилилася до Аліни, ніжно обійнявши її.

Наталія, мати, дивилася на цю сцену з тихим полегшенням у серці. Вона знала: справжня любов і підтримка завжди поруч із її донькою.

Фудзіна й Крістіна, тримаючи малечу, теж усміхалися. Ліана, наче відчуваючи тепло навколо, тихо сопіла й ворушила маленькими пальчиками.

А Остап стояв осторонь, хмурий, відмахуючись руками. Його очі сповнилися заздрістю: він бачив, що справжня любов і щастя приходять не від нього, а від тих, хто дійсно піклується про Аню.

Фудзіна й Віка стояли осторонь, коли Аня з донечкою вже відпочивала після виписки. Вони говорили тихо, майже пошепки.

— Шкода, що Степан не знає, що він батько Ліани… — зітхнула Фудзіна. — Тоді було б ще більше квітів, ще більше радості для Ані.

Віка кивнула, її голос був гірким:

— Так, але ця таємниця тримає все на тонкій нитці. Якщо правда випливе, життя Ані може зруйнуватися остаточно.

У цей момент до палати зайшов Степан. Він приніс рожеве покривало для малечки, усміхався, намагаючись виглядати щиро. Та саме тоді він почув їхні слова. Його обличчя на мить застигло — він зрозумів, хто справжній батько дівчинки.

Степан швидко сховав емоції, удаючи, що нічого не почув. Але Віка й Фудзіна помітили його вираз — короткий спалах шоку й розгубленості. Вони обмінялися тривожними поглядами.

— Він знає… — прошепотіла Віка. — І тепер ми мусимо діяти інакше, — відповіла Фудзіна. — Треба рятувати Аню якнайшвидше.

Їхні серця стискалися від страху: таємниця, яку вони так довго берегли, тепер опинилася під загрозою.

Наталія, тримаючи на руках малечу, раптом побачила знайомого чоловіка біля входу.

— А ось і дядя Вася! — вигукнула вона з полегшенням. — Він нас забере додому, не хвилюйтеся, всі помістимося.

Фудзіна скривила губи й тихо, з іронією, промовила:

— Ну й сімейка…

Вона нахилилася до Віки й Христини, шепочучи так, щоб Наталія не почула:

— Між Наталією та її сусідом, здається, шури-мури. Ось чому він такий уважний до їхньої сім’ї.

Віка й Крістіна переглянулися, ледве стримуючи усмішку. В їхніх очах було і здивування, і розуміння: тепер увага дядька Василя виглядала зовсім інакше.

Наталія ж, нічого не підозрюючи, радісно махала рукою, закликаючи всіх швидше збиратися. Для неї це була лише допомога сусіда, але для подруг — ще одна маленька таємниця, яка додавала пікантності до всієї історії.

Коли сусід Василь відвіз усіх додому, Наталія, тримаючи доньку на руках, усміхнулася й запропонувала:

— Дядю Васю, залишайтеся з нами, відзначимо разом. Ви ж стільки допомогли!

Василь зупинився на порозі, поправив свій робочий піджак і відповів спокійно, але з теплом:

— Дякую, Наталю, але не можу. У мене сьогодні зміна на роботі.

Його голос був щирим, без жодної образи чи холодності. Він нахилився до малечі, лагідно глянув на Ліану й додав:

— Ви й самі добре впораєтеся. А я ще навідаюся, коли буде вільний час.

Наталія кивнула, відчуваючи вдячність за його допомогу. Подруги переглянулися між собою: у цій вежливій відмові вони бачили не байдужість, а справжню відповідальність людини, яка не забуває про свої обов’язки.

Аліна нахилилася до колиски й обережно доторкнулася до маленької ручки Ліани. Її очі засвітилися ніжністю, а усмішка стала ще теплішою.

— Тобі теж потрібна така лялька, — сказала Наталія, дивлячись на доньку з усмішкою й легким жартом.

Аліна притиснула Ліану до себе, вдихаючи запах немовляти, і відповіла рішуче: