Глава 15. Світло в маленьких пальчиках

Глава 15. Світло в маленьких пальчиках

Минув тиждень після народження донечки. До Ані прийшли її подруги — Віка й Крістіна. Вони принесли яскраві іграшки, погремушки й свої радісні усмішки.

Аня, відчуваючи тепло дружби, навіть із радістю дала Крістіні потримати малечу. Крістіна ніжно гладила маленькі пальчики й дивилася в милі оченята дівчинки.

— Аню, яка ж вона у тебе миленька… які тендітні пальчики, — прошепотіла Крістіна.

Віка теж приєдналася, погладила донечку й сказала:

— Яка вона гарна, як ти, Аню.

Фудзіна стояла перед ними в білому халаті, усміхаючись крізь сльози радості:

— Вона сильна, як ти, Аню.

Аня, усміхаючись крізь слабкість і втому, промовила:

— Я хочу назвати її Ліана.

Віка тепло здивувалася й запитала:

— Ліана? А що означає це ім’я?

Аня відповіла тихо, але впевнено:

— Ліана — це ніжна рослина, яка тягнеться до світла й обіймає все навколо. Я хочу, щоб моя донька теж завжди тягнулася до світла й дарувала тепло іншим.

Усі мовчки погодилися. Ім’я було незвичним, але глибоким. Воно стало символом нового життя й надії.

Поки Крістіна сюсюкалася з маленькою Ліаною, ніжно торкаючись її пальчиків, Віка тихо покликала Фудзіну й вони вийшли в коридор.

— Нам треба якнайшвидше забрати Аню, — прошепотіла Віка, її очі палали гнівом. — Я щойно побачила синці на її руці… Це все той тиран Остап. Я не можу дивитися, як вона страждає. Вона й так слабка після пологів, а його жорстокість відбилася на ній.

Фудзіна глибоко зітхнула, опустивши очі:

— Не знаю… Я вже казала їй, щоб вона ще тиждень залишилася під наглядом лікарів, але вона вперлася. Каже, що вдома багато справ, і що так вирішив Остап.

Віка стиснула кулаки, її голос задрижав від злості:

— Ах цей Остап… Ми знаємо його таємницю. Ми відвеземо Аню до моєї вілли, а потім — до її матері. Я розповім їй усе про Остапа. Допоможеш мені, Фудзіно?

Фудзіна мовчки кивнула, але в її очах було вагання. У цей момент підійшла медсестра й сказала:

— Вас викликає головний лікар.

Фудзіна здивовано глянула на Віку й пішла, залишивши її саму в коридорі.

Віка повернулася й побачила, як слабка Аня усміхається, дивлячись на свою доньку й на Крістіну, яка тримала малечу. Віка відчула, що саме їй доведеться вирішити долю Ані — і зробити крок, який змінить усе.

Фудзіна з хвилюванням увійшла до кабінету головного лікаря. Старий, мудрий чоловік сидів за столом і спершу похвалив молодого лікаря — Кенджі, який стояв поруч і слухав уважно.

— Ви показали справжній професіоналізм, — сказав він, дивлячись на юнака.

А потім його погляд зупинився на Фудзіні.

— А ви, — голос став суворим, — порушили службові обов’язки. Ви увійшли в той момент, коли не мали права бути присутньою під час пологів Ані. Це серйозне порушення. Я вирішив вас звільнити.

Фудзіна, вся в емоціях, вигукнула:

— Ах так? Прекрасно… Я зніму цей білий халат, про який мріяла з дитинства. Все руйнується через мою дружбу з Анею, через те, що я хотіла підтримати її!

Вона вже тремтячими руками почала розстібати халат. Та раптом Кенджі, не витримавши, теж зняв свій і поклав на стіл:

— Тоді звільняйте й мене.

Фудзіна схопила його за руку, прошепотіла:

— Не варто, дорогий…

Головний лікар, побачивши мужність Кенджі, його готовність стати поруч із Фудзіною, мов справжній самурай, змінив рішення. — Прошу вас, не гарячкуйте. Напишіть пояснення. Якщо таке повториться ще раз — тоді точно звільню.

Фудзіна стояла приголомшена. Вона дивилася на Кенджі й відчувала: він справді захистив її честь, як істинний самурай.

У палаті панувала тиха гармонія. Крістіна й Аня співали малечі колискову українською мовою, їхні голоси перепліталися, наче ніжний шепіт весняного вітру:

«Ой ходить сон коло вікон,

А дрімота — коло плота.

Питається сон-дрімота:

— Де ж ми будем ночувати?»

Маленька Ліана слухала, її оченята поволі заплющувалися, а Аня ніжно притискала доньку до грудей. Віка стояла поруч, усміхалася й відчувала, як нове життя змінює все навколо.

Та раптом позаду пролунало:

— Привіт, Вікторія.

Віка здригнулася від голосу. Це був Адріан — той, хто колись зрадив її любов. Він тримав у руках квіти й говорив м’яко:

— Ти чудово виглядаєш.

Віка відчула холод усередині. Її серце вже давно не належало йому. Вона твердо відповіла:

— Не намагайся, Адріане. Все в минулому. Я закохалася в іншого і вийшла заміж. Навіщо ти прийшов?

Адріан опустив очі:

— Я знаю… Я радий за тебе. Але я прийшов попросити пробачення в Ані.

Він увійшов до палати. Його погляд був сповнений жалю, коли він дивився на Аню. Та її очі палали гнівом — вона знала, що саме через нього Остап дізнався про її місцезнаходження й зруйнував її життя.

Адріан поклав квіти на край ліжка й тихо сказав:

— Пробач мене, Аню. Я не знав, що Остап — чудовисько. Я допоможу, чим зможу, спокутую свою провину.

Аня відповіла твердо:

— Можете йти. Я не хочу вас бачити.

Адріан застиг, розуміючи, що відчуває Аня. Він знав: саме він колись віддав її в руки Остапа. Перед тим як піти, він прошепотів:

— Все ж пробач… Якщо знадобиться допомога — дзвони. Я допоможу відплатити Остапу.

Віка, яка спостерігала за всім, раптом подумала, що, можливо, його допомога знадобиться. Вона підійшла й сказала холодно, але рішуче:

— Допоможеш мені пізніше. Аня тебе простить… Я поговорю з нею.

Остап щойно одягнув свій темний піджак, поправив комір і вже збирався виходити. Та в дверях його зустріла Наталія, обличчя якої було сповнене невдоволення.

— Остапе, а де квіти? — суворо запитала вона. — Твою дружину вже виписують із лікарні, а ти й не подумав про це?