Глава 13. Вікна, що відкривають серця

Глава 13. Вікна, що відкривають серця

У розкішному ресторані з панорамними вікнами, крізь які сяяло вечірнє місто, за столиком сиділа Віка. Її темно-червоне плаття підкреслювало жіночність і пристрасть, вона виглядала як зріла жінка, що прагне любові й вогню.

Це було її перше побачення з Адріаном після довгої розлуки. Віка відчувала, що він змінився, і найбільше боялася почути правду про те, чому він так рідко дзвонив, чому його голос звучав винувато. Вона сподівалася, що сьогодні він пояснить усе.

Раптом на її айфоні засвітився дзвінок — Фудзіна. Серце Віки затремтіло: «Боже, щось із Анею…» Вона схопила слухавку, запиваючи хвилювання ковтком вина.

— Алло, Фудзіна… — тихо промовила вона.

Але голос подруги був спокійний:

— Подруга, привіт. Ти знаєш, у мене новини…

Віка зітхнула з полегшенням:

— Я вже подумала, що щось із Анею сталося.

Фудзіна засміялася:

— Божечки, ми ж постійно крутимося навколо Ані. А в мене, між іншим, з’явився хтось особливий.

— І хто ж? — усміхнулася Віка.

— Лікар. Його звати Кенджі. Після роботи він запросив мене в наш традиційний японський ресторан. Мені здається, я йому сподобалася… — сказала Фудзіна мрійливо.

Віка щиро зраділа:

— Я так рада за тебе, сестро. У мене теж сьогодні побачення… з Адріаном.

— Тим самим, що рідко тобі писав? — уточнила Фудзіна. — Дізнайся, куди він пропав. І гарно проведіть час.

— Дякую… мені це справді потрібно, — задумливо відповіла Віка.

У цей момент вона побачила, як до столика наближається Адріан.

— Ой, він уже йде. Давай, моя подруга, поговоримо пізніше. Гарного вам вечора!

Адріан сів навпроти Віки. Він узяв її руку й поцілував, дивлячись на неї з тривогою.

— Вікторіє, ти чудова, мила дівчина. З усіх, кого я зустрічав, ти — найніжніша й найдобріша.

Віка почервоніла, обережно забрала руку й мовчки слухала. Її серце підказувало: «Тут щось не так…»

Адріан продовжив, не відводячи погляду від її очей. Його думки на мить перервалися, коли він глянув на її пристрасне червоне плаття.

— Дорога, ти неймовірно сексуально виглядаєш у цьому вбранні… я так би тебе обійняв…

Віка перебила його, вже не витримуючи:

— Давай до справи. Ти хотів мені щось сказати.

Адріан опустив очі. Його голос став тихим, майже винуватим:

— Вікторіє… я від самого початку був із тобою нещирим. Мене попросили підібратися до тебе, щоб дізнатися про твою королівську сім’ю. Деякі мої колеги хотіли отримати їхні секрети…

Віка застигла в шоковому мовчанні. Її серце билося швидше, відчуваючи розчарування й біль.

Адріан продовжив, наче намагаючись виправдатися:

— Але добре, що я нічого не дізнався. Бо коли я побачив, яка ти насправді… я зрозумів, що ти важливіша за будь-які секрети.

Віка сиділа мовчки, перебираючи пальцями під столом. Вона хотіла зробити ковток вина, але Адріан схопив її руку й дивився благаючими очима.

— Мила моя, я полюбив тебе. Ти не така, як інші жінки, що кидали мене. Навіть наречена втекла зі свого весілля з психом… А ти інша. Я кохаю тебе, Вікторіє. Давай почнемо нашу історію…

Віка різко відштовхнула його руки. Її голос тремтів від гніву:

— Значить, ти мене використовував? Я думала, між нами є щирість і довіра!

Адріан опустив очі й тихо промовив:

— Я знаю… я підло вчинив. Але є ще дещо, про що ти не знаєш. Остап звернувся до мене… і тільки тому, що я дізнався, що Аня твоя подруга, я допоміг йому знайти її місце перебування.

Віка застигла, її очі спалахнули від злості:

— Що?! Навіщо?!

Адріан спробував виправдатися:

— Я потім зрозумів, що вона твоя близька подруга. Інакше я б так не зробив…

Віка піднялася зі свого стільця, її червоне плаття сяяло в світлі ресторанних ламп. Вона дивилася на нього з гнівом:

— Як ти міг? Цей чудовисько Остап зруйнував життя Ані… А ти допоміг йому! Ти егоїст. Ти використав мене й зіпсував життя моїй подрузі. Я тебе ненавиджу!

Віка схопила сумку й, зі сльозами на очах, пішла геть.

Адріан залишився сидіти сам, згортаючи руки в кулаки й шепочучи крізь розпач:

— Віко… постій… я справді ідіот… пробач мене…

Віка йшла по вулиці холодному, сльози ще блищали на щоках. Її серце розривалося від болю: Адріан використав її, а Аня страждала через Остапа. Віка звинувачувала себе — вона довірилася йому, хотіла вірити в любов, а натомість отримала зраду й ще більше страждання для подруги.

«Досить мовчати. Я повинна щось зробити. Я не дозволю, щоб Аня залишалася в лапах цього чудовиська…»

Віка піднялася, взяла пальто й сумку. Її кроки були рішучими, хоча всередині вона тремтіла. Вона вирішила піти прямо до квартири Остапа, зустрітися з Анею й розповісти їй всю правду: про Адріана, про те, як він допоміг Остапу знайти її, і про те, що вони всі повинні діяти разом, щоб витягнути Аню з цієї пастки.

У рожевій кімнаті, схожій на світ Барбі, Аліна робила зарядку у своєму спортивному костюмі, слухаючи музику в навушниках. Вона була вся радісна, задоволена життям, її рухи були легкі й безтурботні.

Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явилася Аня. Бліда, змучена, в обірваній куртці помаранчевого кольору, вона ледве трималася на ногах. Її руки притискали живіт, під серцем вона носила дитину.

Аліна здивовано витягнула навушники й наївно усміхнулася:

— Анечка… ти прийшла… Щось сталося?

Аня з гіркотою відповіла:

— Я не могла подзвонити… у мене немає грошей на рахунку. Мені потрібна робота…

Аліна подивилася на сестру з сумом, помітивши її великий живіт і виснажений вигляд. Та все ж із тією ж безтурботною усмішкою сказала: