Глава 11. Відліт від болю

Глава 11. Відліт від болю

Ранок розпочався з рішучого дзвінка. Аня набрала Віку й тихо, але впевнено сказала:

— Я готова. Я поїду. Там я житиму й почну все заново.

Віка була приголомшена, але водночас зраділа цьому рішенню. Вона одразу повідомила матері, а та лише кивнула — мовляв, нарешті Аня обрала шлях, який може врятувати її від страждань.

Аня також розповіла своїй родині. Мати, з гірким сумом у голосі, промовила:

— Може, Остап ще повернеться. Він же хотів бути з тобою…

Аня лише похитала головою.

Аліна, наївно усміхаючись, запитала:

— Хоча б на моє весілля прийдеш?

Аня відповіла теплою усмішкою:

— Так, прийду, Аліно.

Аліна повідомила, що весілля відбудеться через місяць, щоб Аня встигла прилетіти.

Аня почала збирати речі. В її серці не було жалю — лише полегшення. Вона знала: історія з Остапом та Степаном  завершена, і тепер їй судилося вирушити далеко від болю.

Вона дивилася на валізу й думала: «Кожна річ тут — частинка мого минулого. Але я несу їх у майбутнє, щоб пам’ятати, ким була, і ким хочу стати».

Її вибір був зроблений. Попереду — Катар, нове життя, нова доля.

Аліна сиділа перед дзеркалом, приміряючи прикраси до весільної сукні. Її очі сяяли від очікування — вона мріяла про той день, коли стане дружиною Степана.

Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився він. Степан стояв із рішучим поглядом, але в його очах було щось тривожне. Він підійшов ближче, взяв її руки, що тремтіли, й тихо сказав:

— Аліно, нам потрібно поговорити.

Вона відчула холод у серці. Навіть її наївна душа, яку часто називали «Барбі», здогадалася: Степан щось приховував.

— Я більше не можу брехати… — його голос зламався. — Наше весілля скасовується.

Аліна з розгубленим поглядом прошепотіла:

— Чому, Степане? Скажи мені…

Він опустив голову й, дивлячись на її світлі очі, промовив:

— Ти — найдобріша й найсвітліша людина, яку я знаю. Але я зустрів когось іншого. Пробач мене. Я не можу одружитися з тобою. Нам потрібно розійтися.

Аліна стояла, мов скам’яніла. Її найбільший страх справдився: він змінився ще до весілля.

Степан продовжив, бачачи її розчарування:

— Ти заслуговуєш на краще. Пробач мене, Аліно.

У голові Аліни промайнули спогади: як він допоміг їй повірити в себе, як врятував від розчарування в коханні. Вона бачила в ньому любов, гроші, можливості — і тепер усе розсипалося, мов пісок крізь пальці.

Її єдине хвилювання вирвалося назовні:

— А як же мій салон?..

Степан спокійно відповів:

— Не хвилюйся. Я допоможу з відкриттям. Пробач, Аліночко. Нехай у тебе все буде добре.

Вона ледве стримувала сльози й тихо сказала:

— І в тебе, Степане…

Він поклав на стіл помолвне кільце й вийшов.

Аліна впала на рожеву подушку й заплакала. Її мрії про весільну сукню, прикраси й салон розчинилися в темряві. Все зруйнувалося через іншу жінку. Усередині щось зламалося — вона вже не була тією самою.

Вона залишилася одна, брошена перед самим вівтарем. І ніхто не бачив її сліз.

У кімнаті панувала тиша, коли Аліна, вся в сльозах, нарешті зізналася матері:

— Мамо… весілля не буде. Степан… він пішов.

Наталія застигла, немов громом вражена. Її руки затремтіли, вона схопилася за стілець, щоб не впасти.

— Що ти сказала? — її голос зривався на крик. — Як це — не буде?!

Аліна, ридаючи, показала на стіл, де лежало помолвне кільце.

— Він залишив його… і сказав, що зустрів іншу.

Наталія відчула, як кров приливає до обличчя. Вона з гнівом підняла руки:

— Це зрада! Це ганьба! Як він посмів кинути мою доньку перед самим весіллям?!

Її очі палали від люті. Вона ходила по кімнаті, немов левиця в клітці, не знаходячи собі місця.

— Я жила цим днем, я готувала все для тебе, Аліно… а тепер? Він зруйнував наші плани!

Наталія сиділа в кріслі, стискаючи руки. Її обличчя було блідим, а думки плуталися. Тепер вона вже не кричала від гніву — її охопила тривога.

«Як тепер відмінити ресторан? Як повідомити гостям, що весілля не відбудеться? Що скажуть люди?» — думала вона, відчуваючи сором і розпач.

Вона зрозуміла: Степан зробив свій вибір, і змусити його повернутися неможливо.

— Нехай іде… — прошепотіла Наталія. — Раз так вчинив, то дороги назад немає.

Та найбільше її мучило інше. Одна донька — Аня — вирішила поїхати далеко, у Катар, щоб втекти від болю. Інша — Аліна — залишилася з розбитим серцем, зруйнованими мріями й відчуттям, що її життя зламалося.

Наталія дивилася у вікно й думала: «Що чекає моїх дівчат? Одна втекла від минулого, інша втратила майбутнє. Як скласти їхні долі? Чи зможу я ще повернути їм щастя?»

Її серце стискалося від безсилля. Вперше вона відчула, що не може контролювати життя своїх дітей.

Аня щойно прилетіла до Катару разом із Вікою. Вони стояли серед метушні аеропорту, тримаючи валізи, коли задзвонив телефон. На екрані — мати, Наталія.

Аня відповіла, і в слухавці прозвучав схвильований голос:

— Доню… весілля скасоване. Степан зустрів іншу.

Аня завмерла. Її серце стислося від болю. Вона відчула, ніби це сталося через неї, ніби саме вона винна в тому, що Степан залишив Аліну.

— Це я… це через мене… — прошепотіла вона, опустивши очі.

Віка почула ці слова. Вона одразу підійшла ближче, поставила валізу й міцно обійняла подругу.

— Не вини себе, Аню. Це не твоя провина. Він сам винен. Ми впораємося, обіцяю.

Аня відчула тепло й силу цих слів. Вперше за довгий час їй стало легше. Вона зрозуміла: завдяки подрузі вона змогла уникнути ще більшого болю й знайти новий шлях.

Віка тримала її міцно, немов захищаючи від усього світу.

— Тепер ми почнемо нове життя тут, у Катарі. І ти більше не будеш одна.