Глава 10. Ювилей Наталії

Глава 10. Ювилей Наталії

Ранок видався світлим і тихим. Аня вже прокинулася, одягла своє м’ятне плаття, яке ніжно підкреслювало її тендітність, і заколола волосся у хвостик. Вона почувалася краще після вчорашнього токсикозу, і навіть у дзеркалі її усмішка виглядала живою, майже безтурботною.

Віка спустилася сходами у своєму бежевому шовковому халаті, постукала у двері й весело сказала:

— Тук-тук!

Аня обернулася, усміхнулася, як сестрі:

— Заходь! Як тобі?

Віка зупинилася, склавши руки на грудях, і з радістю відзначила, що подруга виглядає свіжо й гарно. — Ти прекрасна, Анечко, як завжди. Але скажи, як ти себе почуваєш?

Аня відповіла з усмішкою:

— Все добре. Мені краще.

— Може, купити тобі ліки від токсикозу? — запропонувала Віка, відчуваючи тривогу.

Аня зворушено похитала головою:

— Ні, дякую. Мати мені вже порадила кілька засобів. Якщо що — сама куплю.

Віка уважно подивилася на неї:

— Добре. Але якщо щось знадобиться — скажи. У мене, до речі, є важлива розмова до тебе…

Аня вже взяла сумку й телефон, швидко поцілувала подругу в щоку:

— Давай пізніше. Я поспішаю. Побачимося ввечері на маминому дні народження. Вона дуже чекає.

Віка усміхнулася, але усмішка була натягнута:

— Звісно. Як же я можу не прийти, подружко.

— Все, тоді побачимось, — сказала Аня й вийшла, залишивши за собою аромат парфумів і відчуття поспіху.

Аня сиділа на краю ліжка, тримаючи телефон у руках. Відправлене повідомлення Остапу світилася на екрані: «Треба зустрітися.» Вона довго дивилася на ці слова, ніби хотіла їх стерти, але вже було пізно.

«Я мушу… Інакше все розкриється. Якщо родина дізнається, що дитина від Степана — мене не пробачать. Аліна зненавидить. Мати відвернеться. Я залишуся сама…»

Вона вдягла своє м’ятне плаття, заколола волосся у хвіст і подивилася на себе в дзеркало. Усмішка була натягнута, очі — повні страху.

— Це лише для того, щоб уникнути правди, — прошепотіла вона сама собі.

Остап завжди тягнувся до неї ще зі школи. Його почуття були очевидні, але для Ані він залишався чужим, навіть трохи відразливим. Та тепер він здавався єдиним виходом.

Вона вирішила не розповідати Вікі. Подруга надто турбувалася про неї, і Аня не хотіла бачити її гнів чи розчарування. Тому сказала неправду: що йде купити ліки від токсикозу.

Вийшовши з дому, Аня відчула холодний подих вітру. Її руки тремтіли, коли вона йшла до місця зустрічі. «Я мушу переконати Остапа. Він має повірити, що ми разом. Він повинен прийти на мамин ювілей. І тоді всі повірять у мою брехню…»

Усередині все стискалося від страху й сорому. Але вона йшла вперед, бо іншого виходу не бачила.

Аня стояла в м’ятному платті серед осіннього парку, нервово стискаючи руки. Минуло вже десять хвилин, і вона майже подумала, що Остап передумав. Та раптом у далині вона побачила його — у білій сорочці, що було для нього незвично, адже зазвичай він носив прості темні светри. В руках він тримав одну червону троянду.

Остап поспішав, усміхаючись, і коли підійшов, одразу обійняв її. Аня намагалася стримати свою реакцію, приховати відразу, яку відчувала до нього, але змусила себе усміхнутися.

— Вибач, Анютко, що запізнився, — сказав він, простягаючи квітку. — Довго вибирав для тебе троянду. Подобається?

— Дякую… дуже гарна, — відповіла вона тихо, стискаючи стебло в руках.

— Для тебе, Анютко, мені нічого не шкода, — додав він із теплотою.

Аня глибоко вдихнула й нарешті сказала те, заради чого прийшла:

— Остапе… я вагітна. І матері сказала, що дитина від тебе.

Остап спершу здригнувся, його усмішка зникла.

— Як від мене? Від повітря, чи що?

Аня опустила очі:

— Звісно, не від тебе… Але я хочу, щоб ти був поруч. Давай будемо парою.

Остап широко розплющив очі, ніби не вірив почутому.

— Правда, Анечка?

Вона кивнула, з гіркотою в серці.

Остап мало не підскочив від радості:

— Я не проти! Ти така красива й мила… Я тебе люблю. І нехай справжній батько пожалкує, що втратив таку жінку. Я буду найкращим батьком твоєї дитини, не хвилюйся.

Аня опустила голову, не відповідаючи. Вона лише запропонувала:

— Приходь на мамин ювілей. Ми покажемо всім, що ми пара.

Остап погодився без вагань. Він був щасливий, що нарешті отримав те, чого прагнув ще зі школи.

Раптом у Ані задзвонив телефон. Вона підняла слухавку.

— Алло? — сказала вона тихо.

На іншому кінці була Аліна, її сестра. Її голос звучав радісно, майже дитячо:

— Сестричко, це правда? Ти вагітна?

Аня застигла, стискаючи телефон у руці. Її серце закалатало ще сильніше, ніж тоді, коли вона побачила Степана вперше.

Аня завмерла. Її серце билося так сильно, що вона боялася, аби Остап не почув. — Так… — видихнула вона, намагаючись звучати спокійно.

— Ох, Анечко! — Аліна засміялася. — Я така рада за тебе! Мама буде щаслива. Ти ж прийдеш сьогодні на ювілей?

— Так, прийду, — відповіла Аня, ковтаючи сльози.

— І Остап теж? — несподівано додала Аліна.

Аня кинула швидкий погляд на Остапа. Він усміхався, ніби вже чув ці слова.

— Так… ми прийдемо разом, — сказала вона, і відчула, як брехня ще міцніше затягує її в пастку.

Коли дзвінок закінчився, Аня опустила телефон і довго мовчала. Остап, переповнений щастям, говорив про майбутнє, про те, як вони оголосять себе парою на святі.

Аня ж відчувала, що її кроки ведуть у прірву. «Я роблю це заради родини… Але чи витримаю?»

Ближче до вечора Віка сиділа за столом, неохоче загортала подарунок для матері Ані. Її руки рухалися механічно, а думки були далеко — вона йшла на свято лише заради подруги, щоб підтримати її. Віка сподівалася, що саме цього вечора Аня нарешті зізнається родині у своїй таємниці.