Глава 9. Зміни і нова тривога

Глава 9. Зміни і нова тривога

Минуло кілька місяців. Аня все ще мешкала в домі Віки. Її дні були схожі один на один: дзвінки по Zoom із Вікою та Христиною, розмови про красу Сходу, мрії про майбутнє. Вона показувала їм світанки й вечори, ділилася думками, ніби намагаючись втримати нитку дружби, яка єднала їх попри відстань.

У глибині серця Аня вже будувала плани: разом зі своїми зведеними сестрами та братами переїхати до Техасу й створити блог про життя там. Вона уявляла, як вони зніматимуть відео, писатимуть історії, ділитимуться світлинами. Усмішка з’являлася на її обличчі щоразу, коли вона чекала нових фото від Віки, мріючи про її повернення в Україну.

А тим часом у лікарні Степан усе ще лежав у палаті. Його тіло було слабким, але завдяки турботі Аліни він поступово одужував. Вона щодня сиділа біля нього, ночами не зводила очей з його обличчя, вірячи, що весілля просто трохи зачекає.

Та серце Степана було розірване. Він не міг забути Аню. Одного дня, коли Аліна вийшла принести йому води, він узяв телефон і набрав її номер.

Аня працювала в аналітичному штабі при міській адміністрації. Вона займалася соціальними дослідженнями, писала звіти, координувала гуманітарні проєкти. Це була її улюблена робота, сенс і опора.

Того дня її викликав начальник.

— Аню, вибач… Штаб скорочують. Ви звільнені.

Вона стояла, тримаючи в руках папку з документами, і не могла повірити.

— Це… чому? — прошепотіла вона.

— Немає фінансування. Ми не можемо тримати всіх.

У ту мить усе в її житті ніби обвалилося. Вона втратила роботу, яку любила. І любов, яку не могла забути.

Телефон задзвонив. Степан.

Аня довго дивилася на екран, а потім підняла слухавку.

— Аню… приїжджай. Я сумую. Я не можу без тебе…

Вона мовчала, сльози текли по щоках.

— Прошу… не дзвони мені більше. Прощай.

Вона поклала слухавку.

Степан лежав у палаті, розчарований. Він зрозумів: Аня знову його відштовхнула. Йому доведеться змиритися — скоро він стане чоловіком Аліни.

Аліна повернулася з водою, усміхнена:

— Любий, ось твоя вода.

Вона навіть не здогадувалася, що Степан зраджував її. Вона вірила, як наївна дівчинка.

Аня збирала речі з офісу. Складала все в маленький ящичок. Її життя розсипалося, мов пісок крізь пальці.

Але попереду були сюрпризи.

Її почало нудити. Вона бігала до туалету, не розуміючи, що з нею.

Потім, тремтячи, зайшла до аптеки. Купила тест.

Вона боялася, але мусила дізнатися правду.

Минуло кілька тижнів, і нарешті прийшла довгоочікувана звістка: Віка разом із Христиною прилітає до Ані з подарунками з Техасу. Це було справжнє свято — Аня вже уявляла, як вони зустрінуться, обіймуться й поділяться новинами, від яких вона буде вражена.

Перед приїздом Віка завітала до Фудзіни. Вона зайшла з усмішкою, тримаючи пакунки й сувеніри.

— Боже, без тебе була така нудьга, особливо для Ані, — вигукнула Фудзіна, обіймаючи її.

Віка одразу запитала:

— Як там, до речі, Аня?

Фудзіна з сумом відповіла:

— Її звільнили зі штабу кілька днів тому…

Віка застигла, мов громом вражена.

— Та ну… Як вони могли? Вона ж так любила цю роботу! Вона навіть навчалася там, у моїй країні…

Віка стиснула кулаки й додала рішуче:

— Я розберуся. У мене є богаті брати, може, вони знайдуть роботу для Ані. Я допоможу їй. Тільки поки не кажи їй.

Фудзіна кивнула.

— А що там Аліна? — запитала Віка, вже відчуваючи напруження. — Степан, той дурень, досі не вийшов із коми?

Фудзіна знизала плечима:

— Та ні, він уже приходить до тями. Аліна доглядає його, не відходить ні на крок.

Віка з роздратуванням відповіла:

— Через нього Аня тільки страждає. А її мати не розуміє, що він ламає життя обом сестрам.

Фудзіна спокійно сказала:

— Що ми можемо зробити? Все на волі Божій. Не хвилюйся, все владнається.

Віка зітхнула й додала:

— Моя мама поговорить із її матір’ю. Усе висловить.

Фудзіна усміхнулася й промовила напівжартома:

— Ааа… відчуваю, буде весело.

Аня стояла біля вікна, загорнувшись у плед. Її думки були розкидані, як осіннє листя на алеї: робота, яку вона втратила, дзвінок Степана, що розірвав її серце, і невідомість, яка тепер чекала попереду. І раптом — дзвінок у двері. Вона підійшла, не очікуючи нічого особливого. Але коли відчинила — перед нею стояла Віка. Усміхнена, з валізами, пакунками, а поруч — Фудзина.

— Ми тут! — вигукнула Віка й одразу обійняла Аню так міцно, як ніколи раніше.

Аня не стримала сліз. Вона притиснулася до подруги, яка стала їй сестрою.

— Я думала, що вже не витримаю… — прошепотіла вона.

— А я знала, що ти витримаєш. І я тут, щоб нагадати тобі про це. Вика простягнула пакунок:

— Це тобі. І ще багато сюрпризів чекають.

Аня усміхнулася крізь сльози. Вона відчула, як щось у ній повертається — тепло, віра, надія.

Аня запросила гостей до вітальні. Віка поставила пакунки на диван, Фудзіна одразу пішла на кухню — вона завжди любила щось готувати, коли відчувала напругу в повітрі.

— Я привезла тобі трохи Техасу, — усміхнулася Віка, розгортаючи один із сувенірів. — Тут і кава, яку ти любила, і теплий плед, і листівка від моєї мами.

Аня торкнулася листівки, ніби боялася її зіпсувати.

— Дякую… Я не знала, що мені так бракує тебе.

— А я знала, — відповіла Віка. — І знала, що ти не скажеш.

Вони сіли поруч. Аня мовчала, але її очі говорили більше, ніж слова.

— Я чула про роботу, — тихо сказала Віка.

Аня кивнула.

— Це було несподівано. Я ніби втратила частину себе.

— Ти не втратила. Ти просто змінюєшся. І я тут, щоб допомогти.

Аня стояла біля столу, дивлячись на тест. Дві чіткі смужки. Вона поклала його на стіл, ніби хотіла відштовхнути від себе цю реальність.