Глава 8. Прощання і новий етап

Глава 8. Прощання і новий етап

Після всіх пережитих подій, після сліз, суперечок і невимовних зізнань, Христина повідомила сестрі Вікі, що їм терміново потрібно повертатися додому.

Віка підійшла до Ані, яка сиділа на терасі, загорнувшись у плед. Її очі були порожні, як осіннє небо.

— Я мушу їхати… Це терміново, — сказала Віка, намагаючись не здригнутися.

Аня мовчки дивилася на подругу, яку вже вважала сестрою. Її голос був ледь чутним:

— Мені шкода, що втягнула тебе в усе це…

Віка сіла поруч, узяла її за руку:

— Я не шкодую. Я була там, де мала бути.

З’ясувалося, що мати Ані зателефонувала матері Віки, попросивши забрати доньку додому. Вона не хотіла, щоб Віка втручалася в справи родини Наталії.

Віка розуміла: між її мамою й Наталією ще з часів життя на Сході були конфлікти. Саме через це Наталія з родиною переїхала, а Аня залишилася. Згодом їй запропонували роботу в Україні, і вона теж поїхала — на жаль.

— Я залишуся ще трохи… хоча б до гендер-паті Альбіни, — пообіцяла Віка.

Аня дізналася, що Аліна тепер щодня навідується до Степана в лікарню. Весілля вирішили відкласти на кілька місяців.

Ані довелося пообіцяти матері, що вона забуде Степана. Її серце стискалося, але вона мовчала.

До того ж, Остап несподівано надіслав повідомлення: «Я повертаюся. Нам треба поговорити.»

Христині це не сподобалося. Вона хотіла поговорити з Наталією, щоб зрозуміти, як можна дозволити Степану так поводитися з її доньками. Але Віка зупинила її:

— Не варто. Буде тільки гірше. Нам доведеться змиритися.

Свято було яскравим і теплим. У дворі Альбіни й Володі розвісили гірлянди, повітряні кульки рожевого й блакитного кольорів.

На великому торті стояла табличка: «Хто ти, наш малюк?»

Коли Володя розрізав торт — усередині був блакитний крем. Усі радісно вигукнули:

— Хлопчик!

Альбіна розплакалася від щастя. Віка й Аня обіймали її, сміялися крізь сльози. Це був момент справжньої радості — серед усіх драм, нарешті щось світле.

Після свята Віка зустрілася з Адріаном. Вона розповіла йому все.

— Мені шкода, що так сталося, — сказав він.

— Я мусила поїхати. Але я не хочу, щоб це було кінець, — відповіла Віка.

Адріан усміхнувся: — Я приїду до тебе в гості. Обіцяю.

Аня провела Віку й Христину до аеропорту. Вони обіймалися зі сльозами на очах.

— Як ніби історія закінчилася… — прошепотіла Аня.

— Але вона тільки починається, — відповіла Віка.

Після прощання Віка повернулася додому. Її серце було важке, але вона знала — так треба.

У дверях її зустріла мати. Віка мовчки обійняла її, притиснувшись, як у дитинстві.

— Я все розповім… — прошепотіла вона.

Мати уважно вислухала доньку, не перебиваючи. Коли Віка закінчила, вона лише сказала:

— Ти зробила правильно. Я пишаюся тобою.

Вона ніжно обійняла доньку й додала:

— Ти ще повернешся. А з матір’ю Ані я поговорю, коли все трохи вляжеться. Їй треба час.

Віка кивнула. Вона знала: іноді мовчання — це теж турбота.