Глава 2. Тіні минулого

Глава 2. Тіні минулого

Після вечора з подругами Аня довго не могла заснути. У її думках постійно з’являвся образ Степана — нареченого сестри. Але разом із цим у пам’яті виринало інше ім’я: Ігор.

Колись він був нареченим Аліни. Між ними була справжня любов — принаймні так здавалося всім навколо. Аня пам’ятала їхні прогулянки, ніжні слова, плани на майбутнє. Ігор здавався надійним, добрим, тим, хто міг би стати частиною їхньої родини.

Але раптом усе обірвалося. Аліна перестала згадувати його, ніби він ніколи й не існував. Подругам Аня про це не розповідала — мовчала, приховуючи власні сумніви. Та тепер, коли з’явився Степан, питання повернулося з новою силою: що ж сталося з Ігорем?

Наступного дня Аліна разом з Анею завітали до мами, Наталії. Вона душі не чаяла у своїх доньках, і коли дізналася, що молодша виходить заміж, буквально стрибала від радості — ще й за такого багатого та поважного чоловіка, як Степан.

Наталія саме випікала млинці й, розкладаючи їх на тарілку, почала розповідати:

— Уявіть, мої дівчатка… тітка Лідія останнім часом стала такою дивною. Її доньки вийшли заміж і виїхали, а вона наче озлобилася. Хочеться сказати: радій, адже пташенята рано чи пізно вилітають із гнізда. А вона навіть привітатися нормально не може…

Потім мати звернулася до Аліни, яка взяла млинець із варенням і чай:

— От я за тебе, доню, щиро рада. Ти виходиш заміж… А ти, моя Анечка, коли вже заміж підеш? Тобі теж пора, а то залишишся в дівках.

Аня запила чай і помітила, як Аліна жартома перекривляє маму. Вона знала: сестра завжди її підтримає, вони близькі, мов дві краплі води.

— Мамо, коли знайду того, хто мені справді сподобається… Поки що нікого немає, — відповіла Аня.

Наталія зітхнула, перевертаючи млинці:

— Ех, доню… вік нас не щадить.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

— Це мій Степан! — зраділа Аліна й побігла зустрічати нареченого.

Степан увійшов у білосніжній сорочці, тримаючи букет квітів. Він урочисто вручив його майбутній тещі. Наталія прийняла подарунок і запросила його до столу.

Та коли Степан сів, його погляд зупинився на Ані. Він на мить розгубився, не міг відвести очей. Чому мене так тягне до неї? — подумав він. Невже я щось відчуваю до Ані?

Наталія теж помітила цю дивну напругу й, щоб розрядити атмосферу, запитала доньку:

— Аню, як там Остап? Не спілкуєшся з ним?

Аня різко відповіла, перериваючи теплий погляд Степана:

— Не спілкуюся, мамо. Давай не про нього.

Аліна ніжно обійняла сестру, підтримуючи її. Вона навіть не здогадувалася, що її наречений уже дивиться на іншу… і що в її житті з’являється невидима суперниця.

Пізніше, коли Степан тепло й невимушено спілкувався з їхньою матір’ю Наталією, п’ючи чай і жартуючи, Аліна вирішила поговорити з сестрою. Аня підійшла до неї, коли та розглядала весільні сукні в телефоні, й тихо запитала:

— Аліно… скажи мені, куди подівся Ігор? Чому ви розійшлися?

Аліна на мить застигла, її усмішка зникла. Вона відклала телефон і важко зітхнула.

— Це було сім місяців тому, — почала вона. — Ми з Ігорем пішли в клуб, до нас приєдналася моя подруга Валя. Я відійшла, щоб передзвонити мамі, яка хвилювалася. А коли повернулася — побачила, як Ігор почав залицятися до Валі…

Аліна замовкла на секунду, її очі потемніли від болю.

— Я сказала йому: «Ігорю, більше не наближайся до мене». А він відштовхнув Валю й почав виправдовуватися: «Мася, не подумай нічого…» Але я вже все зрозуміла. Я звернулася до Валі: «Я думала, ти моя подруга. А ти — зрадниця».

Валя мовчала, не намагаючись виправдатися, бо давно відчувала симпатію до Ігоря.

— Тоді я сказала Ігорю: «Ми розходимося. Прощай». І пішла зі сльозами. Він кликав мене, благав повернутися, обіцяв, що більше такого не буде. Але я стояла за деревом, ридала й думала: як він міг? Проміняти мене на мою подругу… Я більше не вірила в любов.

Аліна розповідала Ані з болем у голосі:

— Тоді мені здавалося, що життя закінчилося. Світ рухнув.

Вона замовкла, а потім додала:

— Я йшла трасою вся заплакана, і випадково зустріла красивого чоловіка. Він побачив, що мені погано, простягнув руку й сказав: «Дозвольте допомогти. Я проведу вас». Це був Степан. І з тієї миті ми почали зустрічатися. А кілька місяців тому він зробив мені пропозицію. Тепер ми готуємося до весілля.

Аня слухала й відчувала жаль до сестри. Вона подумала, що не має права так дивитися на Степана — сестра для неї важливіша.

— А як же Валя? — запитала Аня.

Аліна знизала плечима й відповіла твердо:

— Я більше з нею не спілкуюся. Мені не потрібні такі подруги. У мене є ти, моя сестричка.

Аня усміхнулася крізь сльози.

Після чаю Наталія покликала доньок, щоб вони супроводили Степана.

— Дівчатка, проведіть-но нашого гостя, — сказала вона з усмішкою, задоволена майбутнім весіллям.

Аліна одразу підхопилася, взяла нареченого під руку й сяяла від щастя. Степан відповів їй теплою усмішкою, але його погляд знову мимоволі ковзнув до Ані.

Аня йшла поруч, але намагалася триматися трохи осторонь. Вона відчувала небезпечне тяжіння до цього чоловіка й боялася, що серце зрадницьки видасть її почуття. Ні, не можна… це наречений моєї сестри, — повторювала вона подумки, намагаючись відгородитися від власних емоцій.

Вона зробила кілька кроків позаду, щоб створити дистанцію, і вдала, ніби розглядає сад навколо. Усміхалася матері, підтримувала розмову, але всередині боролася з собою.