Глава 1. Історія починається

Глава 1. Історія починається

Київ, жовтень 2018 року.

Осінь накрила місто м’яким серпанком дощу. Листя лип і каштанів кружляло в повітрі, а небо, затягнуте хмарами, здавалося безмежно сірим. У Борисполі приземлився літак із Дохи, і серед пасажирів, що виходили на мокрий асфальт, була вона — Віка.

Їй двадцять. Донька впливового бізнесмена з Катару, спадкоємиця великої родини, що володіє мережею готелів, ювелірних брендів і культурних центрів. Але сьогодні вона не була принцесою Сходу. У ніжно-рожевому спортивному костюмі, з в’юнким волоссям, яке вітер розкидав по плечах, вона тримала в руках валізу й усміхалася дощеві.

Цього разу вона приїхала сама. Без охорони, без слуг, без протоколу. Віка вмовила родину дозволити їй побути простою дівчиною. Її мета — побачити рідну землю матері, Україну, не як туристка, а як донька, як подруга, як людина.

Таксі мчало крізь осінній Київ. Вулиці блищали від дощу, перехожі ховалися під парасолями, а Віка дивилася у вікно, згадуючи дитинство — як вони з мамою гуляли Подолом, як їли вареники в маленькому кафе, як сміялися, коли вітер зривав мамину хустку.

Маєток, куди вона прибула, був розкішним. Побудований у східному стилі, він мав арки з мозаїкою, фонтан із лотосами у внутрішньому дворі, пахучі дерева гранату й жасмину. Усередині — шовкові драпірування, дерев’яні панелі з різьбленням, світильники з кольорового скла, килими ручної роботи.

Віка піднялася до своєї кімнати — просторої, з видом на сад. Душ із ароматом сандалу й жасмину освіжив її після перельоту. Вона поспішала: сьогодні мала зустрітися з подругами, яких не бачила роками.

Вона обрала облягаюче зелене плаття, туфлі на високих підборах, клатч у тон. Її очі сяяли — передчуття зустрічі, новин, обіймів.

У ресторані її вже чекала Альбіна — вагітна, сяюча, з очима, повними радості.

— Дякую, що прилетіла, — сказала вона, обіймаючи Віку.

— Звісно, я так хотіла побачити вас усіх, — усміхнулася Віка.

За розкішним столом сиділа Аня — її найкраща подруга ще з часів навчання на Сході. Аня була українкою, її родина працювала в Досі, і вони з Вікою виросли разом, мов сестри.

— Аня! — вигукнула Віка, кидаючись до неї.

— Віко! — відповіла Аня, обіймаючи її міцно.

Їхні очі блищали від сліз радості.

— Ти не змінилася, — сказала Віка.

— А ти — як завжди, мов принцеса, — усміхнулася Аня.

Альбіна озирнулася:

— Здається, когось не вистачає…

— Фудзіна! — вигукнули Віка й Аня одночасно.

І в ту ж мить у дверях з’явилася Фудзіна — японка в червоному кімоно, з усмішкою, що освітлювала весь зал. Вона махала руками, обіймала подруг, і Віка сказала:

— Я так рада вас бачити, дівчатка. Стільки всього треба розповісти… Давайте вже сядемо.

Вони сіли за стіл. Келихи наповнилися червоним напівсолодким вином, лише Альбіна пила гранатовий сік. Вечір почався — з історій, спогадів, обіймів.

Альбіна заговорила першою:

— Дівчата, ми з Володею вирішили влаштувати гендер-паті. Дуже хочу, щоб ви прийшли.

Аня усміхнулася:

— Так, це буде як колись, коли ми всі разом жили за кордоном. Я ніколи не забувала про вас.

Віка підняла келих:

— За дружбу!

Всі цокнулися.

Фудзіна розповіла про себе:

— Я працюю терапевтом. Робота подобається, і добре, що в Україні потрібні лікарі.

— Я рада за тебе, — сказала Віка. — Не шкодуєш, що переїхала?

— Ні, мені тут подобається. І клімат чудовий, — відповіла Фудзіна.

Віка звернулася до Ані, яка тримала келих вина. Її світлі очі й каштанове волосся робили її особливою серед подруг. Вона була скромною, але сильною, працювала самостійно, і завжди вважала Віку найкращою подругою.

— Як твої справи, Аню? Є хтось у твоєму житті? Як мама й сестра Аліна?

— Ні, поки нікого немає, — відповіла Аня.

Фудзіна усміхнулася:

— І добре. Живи для себе.

Альбіна засміялася:

— Не так, як я, із сімейними клопотами.

Фудзіна запитала Віку: — А в тебе є хтось?

— Нууу… поки ні, — усміхнулася Віка. — Давайте краще Аня розповість про Аліну.

Аня вже хотіла відповісти, коли раптом у зал увійшла її сестра.

Аліна — вісімнадцятирічна блондинка з наївною усмішкою й рожевими сережками. Вона була схожа на ляльку Барбі, і навіть подруги жартома називали її так. У рожевій сукні вона виглядала безтурботно й дитинно.

— Привіт, дівчата! Я так рада вас бачити! — вигукнула вона.

Ніхто не очікував її появи, особливо Фудзіна. Альбіні Аліна не подобалася, а Віка з натягнутою усмішкою відповіла:

— Привіт, Аліночко. Ми якраз про тебе говорили.

Аліна сяяла:

— А вам Аня не сказала? Я виходжу заміж!

Фудзіна й Альбіна мало не подавилися салатом від несподіванки.

— За кого? За Кена? — пожартувала Фудзіна.

Аня зніяковіло сказала:

— Сестро, розкажи нам, хто він?

Аліна покликала:

— Степане, заходь!

І в зал увійшов він — високий, мускулистий чоловік із бородою. Степан. Наречений Аліни.

У зал увійшов високий, статний чоловік із міцною статурою та акуратно підстриженою бородою. Його звали Степан — наречений Аліни.

У ту мить для Ані ніби перевернувся світ: вона побачила перед собою красивого чоловіка, який мав стати чоловіком її сестри. Серце закалатало, а погляд мимоволі зупинився на ньому.