Розділ 47. Голос пращура

Ми опинилися в просторій вітальні з панорамним вікном на сад, стіни були пофарбовані у зелений колір та прикрашені картинами. Прямо посеред кімнати стояв великий овальний стіл, зручні крісла та диванчики біля кабміну. В цілому дуже затишно, якби не одна деталь. Біля того самого вікна я побачила фігуру чоловіка. І в ній я з подивом та одночасно із жахом впізнала Оріона, свого прадіда, якого одного разу вже бачила у Примарному Лабіринті.

– Діду? – ледь проговорила я, відчуваючи як все всередині стиснулося.

– Бачиш, значить. Я не помилилася, – промовила Олександра.

– Привіт, – прошелестів голос діда та луною прокотився кімнатою.

– Дівчата? Одна я не розумію, що відбувається? – Юліана перелякано дивилася то на мене, то на Олександру.

– Вибач, Юліано, але ти не здатна бачити духів. Я попереджала тебе й не дарма говорила про особливого гостя та наполягала на тому, щоб ти привезла сюди Ярославу. В моєму замку ви можете обговорити все. Ніхто нічого не дізнається. Не бійся.

– Дякую. Не думала, що мені випаде нагода поговорити з дідом без відвідування Примарного Лабіринту. Батько Тайпана не дав нам дозволу...

– Ми не будемо заважати, поговоріть, – перебила мене дівчина. Марта підготовка для тебе смаколики, – Олександра вказала на блюдо, що стояло по центру стола, накрите кришкою, поруч стояла чашка з гарячим чаєм.

– Спасибі, – кивнула я та обережно опустилася в м’яке крісло.

Я відчула тепло від амулета, що висів на моїй шиї. Точніше, тепер вже тепло двох. Моя срібна ящірка крім всього ще й підморгнула мені своїми зеленими очима.

– Я радий, що поруч з Фаерією з’явилися дружні нам держави, готові підтримати та надати захист.

– Так, це добре. Але я не готова сидіти тут та чекати, поки все владнається. Тайпану потрібна моя допомога!

– Тихіше, моя люба, тихіше. Ти занадто юна та імпульсивна. І страшенно вперта. Розумію, адже сам такий був. І одного разу схибив. Ти вже не сердься на мене, мені не байдужа доля імперії, я досі не можу знайти собі спокою, знаючи, що по факту Анаконди й досі мають потужний вплив, особливо на віддалених територіях, на заході Імперії, хоч Богданій зробив все, щоб усунути їх від втручання у керування державою… Але…

– Тобто Ліар…?

– Ліар все робить чужими руками. Завжди так було. І нічого не змінилося. І він настільки залякав захід країни, що його мешканці навряд чи наважаться піти проти нього.

– А що до Ренарда? Йому можна довіряти? – обережно запитала я про свого новоспеченого дідуся.

– Можна, – після невеликої паузи додав Оріон. – Але…

– Що «але»? – я відчувала як тремтять руки, а ще холод, немов в цій кімнаті температура різко знизилася.

Дід стояв навпроти мене, точніше не він сам, його привид, чи дух, як казала Олександра.

– Але в його оточенні є зрадники.

– Хто?

– Вибач, цього я не вправі тобі говорити. Так само як і в палаці. Шукайте серед простих робочих.

– Ти говориш загадками…

– Інакше не можна. Я й так порушив правила, коли прийшов сюди, – в його голосі відчувався розпач.

– То ти дозволяєш мені зайнятися цим розслідуванням та зрештою покарати тих, хто вбив тебе, тих, хто знищив наш рід? – з очей текли сльози, а груди стискало від пекучого болю.

– Я знаю, що ніяка сила не втримає тебе на місці, Саламандро. Якщо ти вже щось вирішила – то дій. Не зупиняйся. Але. Не забувай про освіту – тобі потрібно багато чому навчитися…

– Я вчитимуся, діду. Я хочу дізнатися більше про магію, і про себе. Лише тепер я зрозуміла, що цифри та фінанси занадто нудні у порівнянні з моїми новими навичками та вміннями.

– Цифри та фінанси тобі також належить вивчити, моя вперта дівчинко, якщо у майбутньому хочеш керувати імперією, – серйозно проговорив Оріон.

– Я не… збиралася… – пробурмотіла я, – відбирати владу у Полозів, – повільно додала.

– Ніхто не знає хто стане наступним імператором нашої Фаерії. І чим закінчиться цьогорічний відбір, – слова Оріона ставили все більш загадковими.

– Діду… Ти хочеш сказати, що я? Ні. Ні, – в голові все остаточно перемішалося.

Я не хотіла вірити в те, що мені доведеться боротися за корону із самим Тайпаном. Я не можу і не хочу відбирати в нього право на керування імперією. Він – законний спадкоємець. Мені ні до чого нова війна, ще й з тим, до кого я встигла прив’язатися. З тим, кого я покохала… Визнавати почуття було все ще важко. Я виявилася не готовою до них. І чому це кохання приходить завжди так невчасно?  

– Здається, я занадто багато тобі розповів. Змучив тебе геть. Відпочивай, моя люба. І вір своєму серцю, – на обличчі привида з’явилося щось на кшталт посмішки.

– Ти про що? – недовірливо покосилася на нього я.

– Я думаю, ти чудово знаєш, що саме я маю на увазі.

Постать діда на очах почала танути, і вже за хвилину в кімнаті знову потеплішало. Я торкнулася своїх амулетів, відчуваючи невідому захисну стіну навколо себе.