Розділ 46. Сила пращурів

Цілий день замість того, щоб насолоджуватися прогулянкою центром Неограду, я думала лише про Тайпана та зрадників імперії. В голові вже встигли сформуватися найгірші припущення. А мені досі не розповіли хто саме полював на мене. Я розуміла, що це Ліар чи Ірріс, чи хтось за їхнім наказом. Але достеменно не знала. І Фієр не поспішав про це говорити.

– Ярославо, ти взагалі чуєш, що я тобі розповідаю? – ткнула мене в бік Юліана, коли ми вийшли на вузеньку вуличку, по обидва боки якої розташувалися невеличкі майстерні та крамнички.

– Вибач. Я дійсно тебе не слухала. Повірити не можу, що Полозів хочуть знищити… Просто не вкладається в голові.

– Фієр же не казав про пряму загрозу для родини імператорів. Чому ти так вирішила?

– Відчуваю. Таке вже було, – я зітхнула та зупинилася біля крамниці з артефактами. – Коли намагалася знищити мій рід…

Прямо перед нею на вулиці стояв невеличкий столик, на якому я побачила кілька амулетів, й один з них мене наче заворожив. Я відчувала його енергію, що теплою хвилею відгукнулася в тілі, варто було мені лише торкнутися цього каменю.

– Дівчата, заходьте. У мене якраз нова партія амулетів. Я бачу, вас, юна леді, щось конкретне зацікавило? – подивився на мене впритул старий чоловік з рудими вусами.

– Ви маєте рацію, – кивнула я, не відводячи очей від прикраси, що була зроблена з каміння, в середині якого палав справжній вогонь.

– Цей амулет я назвав «Сила пращурів». Він допоможе вам почути голос свого роду, вбереже від помилок та в темний час висвітлить шлях до істини.

– Скільки? – лише спитала я, затамувавши подих, відчуваючи як сильно забилося в грудях серце. Усвідомлення того, що я не маю місцевих грошей прийшло із запізненням.

Юліана спритно витягнула свій гаманець та вручила торговцю кілька монет.

– Нехай це буде подарунок. Тобі дійсно потрібна ця річ, – беззаперечним тоном промовила дівчина та підморгнула чоловіку. Той сховав монети, а потім підхопив амулет та вдягнув мені на шию, застебнувши маленький замочок.

– Нехай прибуде з тобою Сила пращурів, юна саламандро, – проговорив торговець, безпомилково визнавши моє походження.

Як тільки артефакт торкнувся моєї шкіри, я відчула як по тілу побігли електричні імпульси, а в голові задзвеніло від різноманітних голосів.

– Доню, нічого не бійся та слухай своє серце. Тільки воно тобі вкажіть істинний шлях.

– Мамо… – схлипнула я.

– Ти в порядку? – Юліана обійняла мене за плечі.

– Так. Дякую за цей подарунок. Це найцінніша річ, що коли-небудь в мене була.

– Це дрібниця, яку я можу зробити для тебе. А зараз ми з тобою їдемо до Олександри, Хранительці нашого замку.

– Хіба цей замок може допомогти мені потрапити назад до Фаерії?

– Навряд чи. Але ти маєш її вислухати. Вона чує духів, так само як й ти.

– Як ти здогадалася, що я чую голоси пращурів?

– Цей амулет особливий, – посміхнулася дівчина. – Тільки маги з певним рівням сили звертають на нього увагу.

– Ого. Я навіть не знала, що таке можливо.

– Тобі варто закінчити навчання, тоді ти дізнаєшся багато цікавих речей зі світу магії. Не поспішай відмовлятися. Я знаю, про що кажу. Я теж була такою…

– І як ти витримала все це? – зітхнула я, адже досі не могла дати собі раду із протиріччями, які час від часу спалахували в мені. Я розуміла це, але не могла нічого зробити із власними емоціями.

– У мене були друзі, які підтримали. Без цього я б ніколи не впоралася. А ще бабуся, яка терпляче мені пояснювала все, до чого я тоді виявилася не готова, – зітхнувши проговорила я.

– Знаєш, за ці місяці я прийняла існування інших світів, навіть прийняла те, що я можу стати ящіркою. Але я досі не можу прийняти те, що моїх рідних знищили заради влади.

– На жаль, чи то люди, чи то террі, чи то ельфи, та решта націй крізь однакові. Скрізь є ті, хто прагне багатства, влади, статусів… І готові заради цього знищувати все на своєму шляху.

– Шкода, що не існує світу, де немає цього божевілля, де всі поважають один одного та не зважають на статуси. Адже кожен має робити свою справу, хіба ні?

Юліана лише зітхнула. Ми вийшли на міську площу, де розташувався гарний парк із фонтанчиками, а також вуличний ресторанчик, де просто неба смажили м’ясо та овочі й пригощали гарячими напоями.

– Не знаю, як ти, а я страшенно зголодніла, – потягнула вона мене до столиків.

– І я, – від смачних запахів дійсно запаморочилося в голові.

В Замок, що стояв у підніжжя гір, ми дісталися за пару годин.

– Дівчата, привіт! Проходьте скоріше! Я вже вас зачекалася. А ще у нас сьогодні особливий гість, – дівчина хитро примружилася та по черзі обійняла нас.