Розділ 34. Сімейна вечеря

– Звісно! – проговорив він та протягнув руки, вже за мить стиснувши мене в обіймах.

– Мені так не вистачало тебе…  – прошепотіла крізь сльози. – Бабуся робила все, аби я ніколи не почувалася самотньою, вона пройшла крізь пекло, поки я виросла.

– Я знаю. Але сподіваюся, ще не пізно все виправити?

– Поки ми живі – ніколи не пізно, – усміхнулася я.

Я не могла відштовхнути його, не могла вередувати, як зазвичай. В мені наче щось змінилося після того переверту. Навколо мене зібралося стільки людей, що оточили мене турботою, що й мені хотілося віддячити.

– Дякую, люба. – Ходімо.

Ми пройшли коридорами Академії, і я ловила на собі здивовані погляди. Втім, байдуже. Мене ніколи не турбували думки інших. Нехай собі думають та говорять, що хочуть.

На дворі на нас чекало комфортне авто, що швидко доставило нас гірськими тропками до заміського замку. Звісно, він був значно меншим за імператорський Палац, але тим не менш вражав розкішшю.

– Ласкаво прошу, додому, Ярославо, – промовив дідусь, коли ворота відчинилися та ми опинилися на паркувальному майданчику. До нас вже поспішав охоронець, вдягнений у червону форму із білою стрічкою на грудях.

– Тут дуже гарно, – промовила я, оглядаючись.

– Для тебе тут виділене ціле крило, ти можеш хоч сьогодні зайняти ці апартаменти. Ми зі Стефанією довго сперечалися що до того. Вона наполягала, що тобі потрібна свобода, а я не можу залишити свою єдину рідну онуку без власного житла. Я не вічний, та й здоров’я вже не таке міцне.

– Я зворушена таким дарунком, дякую, – обійняла його. – Я не знаю, чи зможу кинути Хранителів зараз, але я ціную, що ти зробив це для мене. Я не звикла до такої уваги, але… Дійсно дякую.

– Тобі дякую, а тепер гайда у столову. Стефанія стільки всього наготувала.

– Бабуся тут?

– Ну, звичайно! А що по-твоєму сімейна вечеря? – розсміявся дід Ренард.

– Останні тижні сімейні вечері для мене були у компанії Хранителів, а до того – я та бабуся, – знизала плечима.

– Ми все надолужимо. Відтепер у тебе є бабуся, дідусь, дядько Фієр, який, щоправда, досі холостяк. А ще до нас завітала моя старша сестра. Вона нещодавно поховала чоловіка, а діток в них не було. Вона дуже хоче тебе побачити.

Ми зайшли через аркові двері всередину замку та я застигла від неймовірної ліани на стінах та стелі палацу, що нагадували величезні крила, на одній зі стін була виліплена морда дракона, яку прикрашав червоний капелюх.

– Символ нашого роду, – промовив Ренард, простеживши за моїм поглядом.

– Дуже незвичайний.

– Ми ж Червоні дракони, одні з тих, про кого кажуть Хранителі скарбів, – дідусь розсміявся.

– Облиш свої жарти, Ренарде, – почула я голос бабусі та миттю кинулася її обіймати.

– Бабусю!

– Я рада тебе бачити, люба. Вибач, що не навідувала. В Палаці зараз купа роботи. Але Фієр мені все доповідав.

– Він уважний до мене, але разом з тим дуже вимогливий. Жодних попусків. Іноді мені здається, що він мене ганяє більше за інших дівчат нашої групи.

– І правильно робить. У тебе потужна магія. Її треба приборкати.

– А я вже вмію, – похвалилася я та почала захопленням переповідати деталі сьогоднішнього тренування.

– Ох, бачу, що ти вже зовсім адаптувалася тут. Додому не тягне?

– На диво, за останній тиждень я зрозуміла, що не сумую за життям в Києві, як раніше ...

– Я тобі казала, що ти полюбиш Імперію. Проходьте ж до бенкетної кімнати. Майже всі зібралися, – бабуся таємничо посміхнулася.

Ми пройшли до просторої вітальні, де стояв овальний стіл, засервірований до бенкету, по залі метеликами пурхали офіціанти, а бабуся роздавала останні вказівки. Ми з дідусем влаштувалися на м’яких кріслах в очікуванні гостей.

– Ти знаєш, я наче прокинувся від довгого сну, – промовив дідусь. – Всі ці роки минули немов в тумані... Я шкодую, що не поїхав тоді слідом за вами. Я досі почуваюся винним, що обрав службовий обов’язок, а не кохану жінку, яка втратила доньку та залишилася з немовлям на руках. Якби я міг... повернутися в минуле, я б все змінив...

– Ми всі помиляємося, діду...

– Але за деякі помилки ми платимо надто високу ціну.

– Бабуся завжди тебе кохала та чекала зустрічі. Вона ніколи не говорила про це. А я не розуміла чому вона плаче ночами. Стефанія завжди казала, що то в неї нічні кошмари. Лише зараз я усвідомила через що вона була такою. Лише зараз я зрозуміла, чому вона казала мені не робити поспішних висновків. Я рада, що ви знову разом.

– Дякую, люба. Я зараз мрію лише про одне – знайти гідну заміну на посаду Верховного Міністра та весь свій час присвятити їй. Ми втратили стільки років, але ми обоє зберегли почуття...

– Сподіваюся, їм не стане Ірріс, – нахмурилася я.

– Анакондам не місце у Правлінні. Хоча Ірріс й досі там. Не хвилюйся, я  знайду того, хто зможе мене замінити та піклуватися про добробут імперії, хто поділятиме погляди Імператора.