Розділ 32.  Побачення під зоряним небом

Попри всі мої сподівання, повернутися на навчання в наступні дні мені не дозволили. Кузьма та професор Фієр щодня займалися зі мною, пояснювали теоретичні формули та закріплювали практичні навички використання магії, і я вже цілком впевнено себе почувала із вогняною кулею в руках, відчувала свій магічний резерв та могла його контролювати й навіть почала по-іншому ставитися до свого вимушеного переміщення у Фаерію. Я все рідше згадувала друзів, що залишилися в Києві, але почала сумувати за Раяною, Йоханною й Тайпаном.

Думки про принца взагалі відкликалися на душі неймовірно приємним теплом, а у вухах все дзвеніли його слова про небайдужість до мене.

Він, до речі, за ці дні приходив до хатинки кілька разів, приносив мені смаколики, а вчора прийшов під вечір із великим букетом квітів та покликав мене на нічну прогулянку.

– Як тобі вдалося вмовити Кузьму? – запитала я, коли ми вийшли з боку Землі та ступили на лісову стежку.

– Хранителі мені довіряють, – знизав плечима чоловік та хитро примружився. – Невже не рада мене бачити?

– Авжеж рада, – відповіла, сильніше стискаючи його долоню. Поруч з Тайпаном зі мною взагалі відбувалося щось дивне. Ніколи такого не відчувала, але іноді лякалася того, що моє серце може вистрибнути з грудей, чи взагалі зупинитися. Іноді здавалося, що за спиною виросли крила…

– Саламандро, мені шкода, що ми не можемо бачитися частіше, – кинув він на мене винуватий погляд. – У мене купа справ, ще й цей відбір треба контролювати…

– До речі, а що там відбувається? – запитала я.

– Тобі справді цікаво?

– Авжеж. Я, звісно, не беру участь, але мені цікаво чи не загризли ще ці зміюки одна одну за твою увагу?

– Не загризли, не бійся, – розсміявся Тайпан. – Дівчат залишилося п’ятеро, і всі вони будуть на відборі до фіналу. Якщо він все-таки відбудеться.

– А хіба може не відбутися?

– Я ж обіцяв тобі скасувати відбір, пам’ятаєш?

– Так, – кивнула я, пригадуючи його слова у лікарні, але все ще не вірила у те, що це можливо. – А ти справді можеш це зробити?

– Я шукаю зачіпку в законі, яка може дозволити мені це зробити… Поки великі шанси на перемогу залишаються у Магди… І мені це не подобається.

– Але вона грає нечесно! – заперечила я. – Маю підозри, що їй завишають бали, – прошепотіла я, наче боялась, що хтось нас може почути, хоч це й малоймовірно в лісі.

– Я теж про це думав. Навіть мав розмову з батьком, просив перевірити та посприяти її викриттю. Він каже, що я перебільшую, адже доказів цього нема.

– Поговори з Йоханною. Я довіряю цій дівчині. За ці кілька днів, що я провела в Палаці ми встигли потоваришувати. Може, вона щось помічала?

– Дякую, візьму до уваги. Тим більше, що з наступного тижня починаються регулярні побачення з дівчатами. Я матиму змогу дізнатися про кожну більше…

– А ми? Ми будемо бачитися? – вирвалось у мене.

Тайпан різко зупинився та зазирнув мені у вічі.

– Побачення з тобою поза графіком, Ярославо, – він назвав мене на ім’я й раптом міцно обійняв. – Я знайду час, щоб прийти до тебе. До того ж ти скоро повернешся на заняття, й ми зможемо бачитися в Академії.

– Ні, краще не треба. Якщо нас будуть часто бачити разом, можуть піти чутки. Я не хочу цього… Я боюсь.

– Боїшся чуток? – поглянув на мене він.

– Боюся за тебе. Боюся втрати тебе…

– Цього не станеться. От побачиш. Ми майже прийшли, я хочу тобі дещо показати.

– Мені? – здивувалася я.

– Ага.

Ми пройшли ще кілька метрів та вийшли на берег лісового озера. М’який, ледь теплий пісок й широка темна гладь води, у який відображалися зірки.

– Ти привів мене до озера?

– Так, тут надзвичайно гарно, чи не так? І дуже тихо.

– Я навіть не знала, що воно тут є. Єсенія про нього не казала.

– Може не встигла просто.

Тайпан розстелив плед та допоміг мені сісти, а потім обійняв за плечі, притискаючи до себе.

– Сьогодні має відбутися рідкісне явище – зорепад. І ми зможемо поспостерігати за ним, навіть без спеціального обладнання.

– Ніколи не цікавилася зірками, – промовила я та подивилася на таке знайоме мені небо. Я вдихала на повні груді свіже повітря й почувалася абсолютно щасливою.

Я була вдячна Тайпану за цю коротку подорож до моєї рідної землі. Все ж таки у Фаерії навіть повітря було інакшим.

На нічному небі й справді мерехтіли зірки, але в якусь мить мені здалося, що зірки дійсно рухаються й починають падати… А може то просто гра уяви?

– Гарно, – промовила я. – Я не дуже знаюся на сузір’ях, але… Але мене ще ніхто не запрошував на побачення під зірками.

– То я перший? – Тайпан повернувся на бік та ніжно торкнувся рукою мого обличчя. – Приємно це усвідомлювати.

Я завмерла від такого ніжного дотику й навіть на мить заплющила очі, щоб в наступну відчути ще ніжніший дотик на губах. Його губи торкнулися моїх невагомим цілунком, викликаючи цілий феєрверк емоцій та відчуттів. Я зітхнула та обійняла його за шию та потягнулася за другим цілунком.