Розділ 17. Примарний лабіринт

Наступного дня одразу після сніданку нас повели через місток до однієї з західних веж. Вона виявилася невеликою, всього у два поверхи, напівкругла, викладена з червоною цегли. Сьогодні всім нам було наказано вдягти зручний спортивний одяг та взути кросівки.

Приміщення, де ми опинилися, нагадувало якусь комору чи сховище. Уздовж стін стояло кілька довгих дерев’яних лавок, мішки та бочки, кілька коробок, що стояли одна на одній. Але попри все тут не відчувалося затхлості чи задухи.

– Влаштовуйтеся, дівчата, – промовила Люція та кивнула на лавки. На відміну від нас вона свою сукню не змінювала, а от замість туфель на підборах, обрала зручні балетки.

Коли ми розмістилися, вона обвела всіх нас прискіпливим поглядом та промовила:

– Його Високість Тайпан відступив від звичних правил відбору, як ви вже знаєте. Цей етап пройдуть не всі, одразу це зазначу. І щоб потім ніхто не розносив по Палацу бруд, попереджаю – обирати тих, хто залишиться, а хто покине відбір, будуть духи пращурів, які охороняють цю вежу.

– Духи? – вирвалося в мене. – Справжні?

– Не всім дано почути та побачити духів власного роду, а чужих, тим паче, Саламандро. Але в нас є артефакт, здатний повідомити їхнє рішення.

Вона підійшла до однієї з коробок та дістала з неї кілька медальйонів. Кругла бляшанка з рунами золотистого кольору.

– Кожна з вас одягне на шию цей медальйон. Руни мають скластися у родовий символ та засвітитися зеленим вогнем. Якщо ж вони засвітяться червоним – то наречена покине нас. Зрозуміло? Нагадую, ані ви, ані будь-хто інший не можете вплинути на рішення духів.

– Скільки часу потрібно провести у лабіринті? – тихо озвалася Віоліна.

– На те, щоб вийти з лабіринту, у вас є час до вечора. О вісімнадцятій ви всі маєте зустрітися знову в цій залі.

– А де цей лабіринт? – спитала я.

– Лабіринт починається на другому поверсі. Він недарма має назву Примарний. Кожна з вас пройде свій шлях до фінішу, – пояснила Люція. Але це мало допомогло. Єдине, що я для себе зрозуміла, нас всіх чекає щось типу квесту, ще й з померлими душами. Від цього ставало моторошно. Серце калатало в грудях й моє бунтарство не збиралося сьогодні сперечатися з цією реальністю.

– Якщо питань більше немає, то прошу всіх надягнути медальйони й пройти на другий поверх.

На мій подив всі мовчки підвелися зі своїх місць та виконали прохання террі Люції. Я пошепки звернулася до Йоханни, але та лише палець до губ притиснула з проханням мовчати. Ну що за дивина така? Я вдягнула на шию той клятий медальйон, перевірили свою ящірку й зробила крок вперед.

І здається, нарешті зрозуміла, чому дівчата притихлі та майже не розмовляли між собою з самого рання. Вони точно знали, що буде відбуватися, а я… Я навіть скрикнути не встигла.

Сходи перед нашими очима немов розчинилися. І взагалі я більше не бачила стін вежі. Переді мною розкинулася квіткова галявина.

Я озирнулася та зробила крок вперед.

– Не бійся, люба, – почула я лагідний голос та раптом прямо переді мною виникла молода дівчина у білій сукні, яка була дуже схожою на мене – те саме руде кучеряве волосся, зухвалий погляд. Невже це…?

– Мамо… – прошепотіла я. Ніколи не бачила, але зараз відчула. – Мамо. – Сльози котилися з очей, я протягнула руки їй назустріч: кортіло бодай на мить опинитися в її обіймах. Але марно…

– Дівчинко моя, – вона усміхнулася. – Ти така гарна. І зовсім доросла. Вибач, що не була поруч…

– Чому ти тут? Де я? – прошепотіла, опускаючись поміж білих та синіх квітів.

– Це так званий Примарний Лабіринт, магічне місце цього світу, де можна почути або зустріти пращурів. Хіба вам цього не пояснили?

– Пояснили… Але… – я досі не вірила в те, що бачила, в голові всі думки перемішалися, і я просто не уявляла про що говорити.

– У нас небагато часу, – жінка зітхнула. – В тебе є можливість запитати в мене щось чи попросити…

– Ти будеш приймати рішення щодо мене? – повернувшись до неї спитала я.

– Не лише я. Ти бачиш мене, бо між нами сильний зв’язок, але тут за тобою слідкують також інші наші далекі пращури…

– Гаразд. Нехай так. Зробить так, щоб я покинула цей відбір.

– Чому, доню? Тебе хтось образив?

– Ні, я просто не бачу сенсу в цьому відборі, якихось дурних іспитах та навчанні. Мені тісно в палаці, в нашій вежі. Я почуваюся полонянкою. Палац не для мене, розумієш? – з надією запитала я.

– Саламандри завжди були вільні духом. Я розумію тебе, мила. І обіцяю допомогти, – жінка знову усміхнулася. Її прозора рука торкнулася моєї, і я відчула звичний теплий імпульс біля грудей. Я торкнулася кулона: моя срібна ящірка була теплою!

– Дякую. Ти справді загинула при пологах? – задала я питання, яке хвилювало мене найбільше, особливо після того, як я дізналася, що всіх членів моєї родини вбили.

– На жаль. Відкрилася кровотеча, яку не змогли зупинити ані за допомогою медичних засобів, ані магічно, – жінка вмить стала сумною, а її погляд спрямований десь за мої плечі.