Розділ 15. Інтерв'ю

Наступного ранку після сніданку нас всіх зібрали в бібліотеці. Анаконда та Флора пліткували, гортаючи підручник з географії.

Йоханни не було видно, а імена інших дівчат я не встигла запам'ятати.

Рівно о десятій в кімнату увійшла Люція у супроводі доволі юної террі.

– Дівчата, сьогодні у вас наступний етап – інтерв'ю з журналісткою імператорської газети. За відбором наречених слідкують, й мешканцям Фаерії дуже цікаво дізнатися хто є претендентами на престол.

– А якщо я не хочу давати інтерв'ю? – підняла руку чорнява дівчина у світлому брючному костюмі.

– Террі Ленаро, це не обговорюється.

– Дурня якась, – підтримала її Анаконда. – Як відповіді на питання допоможуть Його Високості зробити вибір? Це не чесно. Це суб'єктивно!

– Не забивайте свою милу голівку такими дрібницями. До того ж сьогодні ввечері у їдальні стануть відомі ваші перші бали.

– А я б розповіла, – вийшла вперед я. – Думаю читачам буде дуже цікаво дізнатися про наречену, рід якої знищили, яка вимушена була переховуватися в іншому світі, а зараз ще й брати участь у дурнуватому конкурсі…

– Це правда? – тут же оживилася журналістка, і її очі загорілися вогнем цікавості.

– Террі Саламандро! Прошу за мною, – Люція кинула на мене невдоволений погляд.

– «І що я такого сказала? Це ж правда», – промайнуло в голові.

Ми розмістилися за перегородкою за невеликим круглим столом. Тут стояли дві пляшки з водою та вазочка з цукерками.

– У вас буде пів години, – попередила Люція та зникла за ширмою.

– Не хвилюйтеся, террі, – посміхнулася юна журналістка та опустила на стіл невелику прозору сферу. – Отже, Саламандро, моє ім’я – Талія. Я працюю в імператорському виданні «Всесвіт Резиденції». Цей журнал читають та люблять в імперії. І ми раді інформувати наших читачів про відбір наречених.

– Гаразд, – кивнула я. – Я готова відповісти на всі питання.

– Чудово, – дівчина налаштувала свою сферу, вона засвітилася зеленим кольором. – Наша розмова буде записуватися, а після цього ми завантажимо ваше зображення.

З Талією ми швидко порозумілися,  і я з легкістю розповіла свою історію. Я не збиралася нічого приховувати й максимально відверто ділилася враженнями першого дня відбору.

Журналістка кивала головою, посміхалася й лише іноді ставила мені питання. Мені навіть здалося, що вона не лише розуміє мене, а й підтримує мою позицію щодо неможливості примушувати когось щось робити.

– Дякую, що приділили мені час, террі Саламандро, – з рештою проговорила дівчина.

– Мені теж було приємно поспілкуватися, – я на останок усміхнулася та повернулася в бібліотеку.

– Ну як? – одразу підскочила до мене Йоханна. – Про що вона питала?

– Загальні питання. В основному чому я тут й чого очікую від участі у відборі.

– І що ти сказала?

– Правду. Я не збираюся тут надовго залишатися. Ще чого! У мене є купа важливих справ, навчання зрештою.

– Ти невиправна, – зітхнула Йоханна.

– Люба, невже тобі подобається робити щось проти волі?

– Деякі речі ми мусимо робити, – знизала плечима дівчина. – До речі, я знайшла тобі книгу. Гадаю, це допоможе тобі знайти відповідь про себе та твоїх пращурів.

– Йоханно! – зичний голос Люції пролунав у залі й дівчина схопившись помчала за перегородку до журналістки.

 А я відкрила книгу, на обкладинці якої значилося: «Вогненний слід Саламандри».

Літери здавались знайомими й цілком могла читати текст. Дивина та й годі. Здається, місцева мова не дуже відрізняється від звичної мені української, хоч й правопис та літери справді інші.

Але заглибитися у читання мені не дали.

– Саламандро, – до мене підійшла Анаконда та прошепотіла на саме вухо. – Тебе наполегливо бажає бачити одна террі. Вона біля входу до нашої вежі.

– Напевно, то бабуся. Дякую, – я зірвалася з місця та помчала вниз сходами, залишивши книгу на столі.