Розділ 14. Вечір з Тайпаном

Не подобалися мені слова вчителя. І ці погляди, якими нагородили мене учасниці відбору. Мені не хотілося бути особливою: я не така! Я хочу просто бути собою!

Своїми думками я поділилася з Йоханною, коли ми розмістилися на траві неподалік каньйону. Внизу було урвище, на дні якого протікала темно-синя вода, навпроти нас високі скелі, що сягали, здавалося, небес. Гори тиснули на мене, мені здавалося, що я в оточенні лабіринту, з якого немає виходу.

– Ярославо, припини. Ти і є така, яка ти є. Ні краще та ні гірше за всіх інших. Не намагайся вгодити комусь. Навіть якщо ти їм не подобаєшся.

– Хіба ти не чула, що говорив террі Ітан? І Люція вчора казала про мій славетний рід. Краще б я ніколи не знала цієї правди про своє походження! – я перевела погляд на свої руки. Опіки мені обробили якимось спеціальним розчином й рани гоїлися просто на очах. Я вже не відчувала печіння. Але все ще не вірила в те, що я ледь не запалила саму себе.

– Вогненні Саламандри справді були сильним та шанованим родом, поки їх не знищили, – тихо промовила Йоханна.

– Шановні террі, – нашу розмову перервав Леонар. – Його Високість Тайпан чекає на террі Саламандру в приймальній кімнаті.

– Успіху! – склала разом долоньки моя подруга, а я кивнула та підвелася, направившись слідом за хлопцем.

Леонар відчинив переді мною вхідні двері до вежі, а потім піднявся на третій поверх й зупинився перед високими чорними дверима зі срібними ручками та візерунками у вигляді змії.

– Прошу, террі, проходьте, – він легко штовхнув їх. Двері безшумно відчинилися, і я опинилася у невеликому кабінеті, з якого відкривався неймовірно гарний краєвид на гори та водоспад з панорамного вікна.

Тайпан сидів на одному з крісел й побачивши мене привітно посміхнувся та махнув рукою:

– Саламандро, проходь, сідай тут, – він вказав на крісло, що розташувалося навпроти нього.

Я опустилася в крісло та підняла на спадкоємця сміливий погляд.

– Вітаю з проходженням першого іспиту, юна террі. У тебе рідкісна магія вогню.

– Дякую. Прям-таки рідкісна, – не повірила я та зухвало поглянула на хлопця.

– Зараз така потужна магія майже не зустрічається. У тебе були сильні пращури. Але у мене є одне питання. Скажи мені, чому ти плакала зранку, коли ми випадково зустрілися в коридорі. Я можу дізнатися причину?

– Здається, одне питання мала задати я.

– Спочатку моя черга, люба террі. То, хто тебе образив у моїй резиденції? – в його голосі відчувалася турбота.

– Ніхто, – поспіхом відповіла я. – Це все через урок історії… Я просто… Я вперше почула деякі факти про свою родину.

– Мені відомо про тебе, й про те, де ти виховувалася, – він вивчав мене й від цього погляду мені було трохи ніяково.

– Чому всі кажуть загадками? Мене тут всі знають, всі ніби чекали на повернення, а разом з тим щось приховують? – запитала я, запхавши сором’язливість десь глибоко всередину.

– Це не так. Ти лише добу в новому для тебе місці, Саламандро. Невже ти хочеш знати все та одразу? Це величезний шмат інформації, який ти просто не готова поки сприйняти.

– Чому ні?

– Тому що це фізично та психічного неможливо. Так не робиться. Особливо у твоєму випадку.

– Тобто дракони й досі полюють на мене? – обережно запитала я.

– І так, і ні, – відповів Тайпан.

– Капець! Клас. Просто прекрасно, – я вже відчувала новий етап істерики.

– Не треба так нервувати. Ось, візьми, – цей синьоокий змій протягнув мені стакан з якимось холодним напоєм.

– Що це?

– Це наш фірмовий напій, освіжаючий, на травах. Сміливіше, – підбадьорював він мене і я зробила кілька ковтків.

Терпкувато-солодкий смак, але напій й справді прохолодний. І правда освіжає. А ще заспокоює.

– Саламандро, у мене до тебе буде одне прохання..., – спадкоємець подивився на мене проникливим поглядом й мені здалося навіть, що мене наче затягує у вір його синіх очей. Е-ні, Ярославо! З цими відчуттями варто бути дуже обережною. Тобі тікати звідси треба. Якомога далі від цього змія-спокусника!

– Яке прохання? – вичавила з себе я.

– Якщо ти бажаєш дізнатися більше правди про себе, то не поспішай вірити в усе, що почуєш. І не соромся запитати мене…

– Добре, – кивнула я, розуміючи що навряд буду розпитувати його на цю тему. Краще вже професора Ітана. Вчитель точно знає більше та принаймні був свідком цих подій.

– А тепер у тебе є можливість поставити мені одне запитання. На будь-яку тему. Навіть особисте. Я відповім.

– Чесно?

– Авжеж. Цей артефакт, – він протягнув мені на розкритій долоні прозорий камінець, – не дасть обманути.

У всі ці штуки я не вірила, звичайно. Одна доба в іншому світі, й стільки всього нового та незвичайного.

– Гаразд. Що для тебе значить цей відбір?

– Неочікуване питання, – губи Тайпана розтягнулися в усмішці. Але він миттєво став серйозним.