Розділ 11. Урок історії

Прокинулася я від того, що у вікно заглядали теплі сонячні промені й ласкаво торкалися обличчя. Сіла на ліжку та впевнилася в тому, що мені не наснилося. Я дійсно досі в цій дивній Резиденції імператора, у Дівочій вежі.

Вчора я відключилася прямо в одязі, але Айше турботливо накрила мене пледом. І я подумки подякувала цій уважній дівчині.

Почимчикувала у ванну та першим чином привела себе до ладу та змінила одяг на літній сарафанчик. Я ще не встигла зорієнтуватися у місцевому часі, але, схоже, він або збігався з київським, або відрізнявся максимом на пару годин.

– Доброго ранку, Ярославо! – почула я дзвінкий голос Айше у передпокої. – Пора прокидатися. За годину починаються заняття з історії.

– Доброго ранку, Айше, – озвалася я. – Вже не сплю, але я страшенно зголодніла. – Мені згадалося, що вчора я дійсно цілий день майже нічого не їла.

– В їдальні вже подали сніданок.

– Із наречених досі лише я? – запитала в неї.

– Ні, вчора ввечері прибули ще дві дівчини. Флора, з роду Хамелеонів та Йоханна, з клану Водяних Драконів.

– О, теж ящірки, – усміхнулася я.

 – Щось типу того, – розсміялася Айше.

Я поправила своє руде волосся й вискочила в коридор.

Згадані моєю помічницею дівчата вже сиділи за одним зі столів та про щось шепотілися, але побачивши мене обидві втупилися в мене презирливим поглядом.

 – Доброго ранку, дівчата, – підійшла до них. – Ви чого такі кислі? На сніданок подали лимони?

 – Привіт, – буркнула дівчина у світло-блакитній сукні. – Та настрій такий. Не зважай, – махнула вона рукою та втупилася очима у свою тарілку.

– То можна з вами сісти? – кивком голови вказала на вільний стілець за столом.

– Прошу, – відповіла друга дівчина, що була у яскраво-жовтій блузці та білій спідниці. Вона привітно посміхнулася та протягнула руку. – Мене звати Йоханна.

– Ярослава, – назвалася я.

– А я – Флора, – додала перша дівчина вже більш лагідним тоном. Я помітила, що її бронзового кольору волосся може змінювати відтінок від світлого до темного залежно від її емоцій.

Нам тут же піднесли ще одну порцію каші та пишного омлету зі свіжими овочами й чашку гарячого напою чорного кольору. Аромат здавався мені знайомим.

Я тут же взялася за їжу, а скуштувавши напій переконалася, що то є улюблена мною кава. «Життя чудове, якщо кольорове», – згадалися слова з пісні.

– А ви давно тут живете? – запитала я.

– Де тут? В Палаці? – здивувалася Флора. – Та як й ти. Від учора.

– Та ні, в Архарді.

– Я взагалі з маленького містечка на півночі Фаерії, – знизала плечима Йоханна. – Єдінбурн. Сюди приїхала на запрошення.

– А я народилася в столиці. І за її межами не була ще, – додала Флора. – Ну а ти звідки?

– З Землі, – випалила я.

– Що? – дівчата скрикнули одночасно.

– Чи не ти остання Саламандра із Вогненного клану? – продовжила пропалювати мене поглядом Флора, і я зрозуміла, що з нею ми подругами точно не будемо. А Йоханна лише співчутливо зітхнула.

– А яке це має значення? – не зрозуміла я суті питання.

– Ти дійсно не знаєш чи прикидаєшся? – прошипіла Флора.

– Террі Флора з роду Хамелеон, що ви собі дозволяєте? – біля нас виникла Люція у довгій червоній сукні.

– Вибачте, террі Люція. Просто я…

– Всі питання потім. Дівчата, на вас чекає професор історії. Покваптеся. Можливо, після занять у вас всіх питань стане менше. Після обіду практична магія. Ми перевіримо ваш рівень сили та стихії.

– Террі Люція, а де ж інші дівчата? – запитала я. – В листі, що я отримала йшлося про вісім наречених.

– Сьогодні всі мають зібратися, Саламандро. Тож, не варто перейматися цим питанням. Успішного дня, юні террі.

Террі Люція обвела нас прискіпливим поглядом та всілася за сусіднім столиком. Їй також подали сніданок.

Їсти довелося в тиші. Розмовляти далі не хотілося. Флора здалася мені непривітною та грубою, а от Йоханна доволі проста й доброзичлива, на перший погляд. Але дівчина воліла не дивитися мені в очі, колупалася у своїй тарілці й не бажала продовжувати спілкування.

Покінчивши з їжею ми поспішили до класів. Урок історії. Що ж, можливо, нарешті, я дізнаюся щось про свій рід.

У клас я піднялася першою та зайняла парту, що стояла біля прочиненого настіж вікна.

Флора та Йоханна пройшли слідом та зайняли задній ряд. Я оглядала клас, який здався мені цілком знайомим та звичним. Кілька одинарних парт, дошка на стіні та стіл для вчителя.

Біля дошки я розгледіла годинник, стрілки якого наблизилися до цифри десять й рівно в цей момент до класу увійшов вже немолодий чоловік. Його сиве коротке волосся прикрашав срібний обруч, а на вказівному пальці правиці я розгледіла дивний золотий перстень у вигляді змії.