Розділ 9. Айше

Ми пройшли довгими коридорами, минули зимовий сад й опинилися назовні на задньому подвір’ї. Я ахнула від дивовижі, яка постала переді мною.

Імператорська резиденція являла собою не лише головний Палац, а цілий ансамбль химерних, замків та веж, розташованих ніби на окремих невеликих острівцях, які з’єднувалися між собою навісними дерев’яними містками. Під містками протікав мальовничий каньйон – ріка темно-синього кольору, в який відображалися хмари.

 Я була вражена побаченим! Так от які вони повітряні зáмки! Навіть уявити не могла, як це архітектурне диво тут тримається. Хіба що дійсно на магії. Та й інженерія тут явно сильніша за відому мені.

Ледь ступивши на хиткий місток я заплющила очі та схопилася за поручень.

– Боїшся висоти? – співчутливо запитала Люція.

– Трохи, – кивнула у відповідь. – А міст точно надійний?

– Надійніше не буває. Всім цим спорудам кілька тисячоліть. І ще ніхто не звалився у наш каньйон. Тож, сміливіше. Нам он туди, – і вона вказала на невелику вежу, що була розташована в кількох сотнях метрів він нас.

Я обережно зробила крок, потім другий, третій… І… О, диво. Місток попри очікування більше не хитався. Невже мені дійсно здалося?

– От бачиш. Надійна споруда, – Люція задоволено всміхнулася.

Я лише пораділа тому, що мою валізу турботливо забрали й за спиною у мене висів лише легенький рюкзачок. Я легко здолала відстань до вежі й нарешті знову ступила на плато.

– Цей корпус виділений спеціально для наречених. Тут розташовані ваші спальні, також навчальні класи, є кухня та їдальня. На задньому подвір’ї облаштовано тренувальний майданчик. Там ви будете навчатися тримати у руках мечі, а також проходитимуть практичні заняття з магії.

Люція штовхнула масивні двері й ми опинилися всередині цієї «Дівочої вежі», як я встигла подумки її охрестити.

Ми піднялися сходами на другий поверх. Тут дійсно розташувалися жилі кімнати. У коридорах було дуже тихо й порожньо.

Поки ми йшли, я роздивлялася картини. Портрети та пейзажі прикрашали стіни, пофарбовані світло-блакитною фарбою.

– Хто на цих картинах? – запитала я, коли Люція зупинилася біля дверей із табличкою у вигляді знайомої мені цифри «7».

– Імператорські клани різних епох. У вас будуть уроки історії, тож незабаром будеш знати хто є хто. А ще біля кожної картини є невелика пам’ятка з іменами та датами правління. А тепер – прошу, – вона відчинила двері та пропустила мене всередину кімнати. – Це твої апартаменти на весь період відбору. Речі вже принесли. Айше незабаром підійде та допоможе з усім розібратися. До ранку маєш вільний час. Їдальня та кухня на першому поверсі. Третій займають класи та бібліотека. Відпочивай, Саламандро!

– Дякую, – кивнула я, розглядаючи свої апартаменти.

Двері за мною безшумно зачинилися, я залишалася сама.

Кімната виявилася світлою та просторою. Тут стояла доволі зручна канапа, круглий стіл, за яким зручно було займатися або вечеряти. З кімнати були ще одні двері, які вели до спальні. Вона була меншою за розміром. Тут стояло широке ліжко, тумбочка і за перегородкою я розгледіла ванну кімнату. Туди я й відправилася в першу чергу дуже хотілося освіжитися та перевдягнутися.

Після купання настрій мій значно поліпшився. Я перевдягнулася у короткі джинсові шортики й білу блузку та задумала пройтися по цій вежі та вивчити інші приміщення. Мугикаючи собі під ніс новомодну пісеньку я вийшла до вітальні й майже одразу зіштовхнулася з дівчиною із довгим білявим волоссям.

– Вибачте, террі, – промовила та й підскочила на два кроки назад.

– Ти хто? – відсахнулася від незнайомки я.

– Айше, террі Саламандро. – вимовила та. – Мене прислала террі Люція. Я ваша помічниця.

– А-а. Фух. Ти мене трохи налякала.

– Вибачте террі, я ненавмисно, – дівчина геть знітилася та опустила голову.

– Не переймайся. Приємно з тобою познайомитись, Айше, – протягнула їй руку. – Мене звуть Ярослава. І я тебе дуже прошу, звертайся до мене без цього террі. І без Саламандри...

– Але це проти правил, – знітилися дівчина. – Я не можу. Мене виженуть. А мені потрібно родину забезпечувати. У мами крім мене ще троє дітей. Найменший братик народився лише місяць тому.

– Добре, – я зітхнула. – Але коли ми наодинці ти можеш виконувати це прохання? У моїй кімнаті тебе ніхто не почує, а я скаржитися не буду.

– Гаразд, террі Саламандро, – поспішно промовила дівчина і додала. – Ярослава.

– Айше, а скільки тобі років?

– Шістнадцять.

– То ми майже ровесниці. Мені вісімнадцять. Давно тут працюєш?

– Вже рік, родина опинилася у скрутному становищі. Якби не це, я б не пішла в Палац, але тут гарні виплати…

– Які ти віддаєш родині? – здогадалася я.

– Так, але ви не хвилюйтеся, мені тут добре. Давайте я вам підсушу волосся та зроблю зачіску?

– Гаразд, роби, – погодилася я та влаштувалася на стільці перед дзеркалом.