Розділ 3. Сумніви та рішення

Минув місяць з того дня, як я отримала дивний лист. Сьогодні я склала останній іспит з фінансів, й за такої нагоди ми пішли в кафе з подругами. Вони вже активно будували плани на літо. Наталка пропонувала поїхати разом на море вже наступного тижня, але мені довелося вигадати поїздку у вигадане село разом з бабусею. Я встигла змиритися з тим, що мені доведеться поїхати на той дурнуватий відбір наречених, але я втішала себе тим, що зможу подивитися щось нереальне, доторкнутися до того, про що пишуть лише у книжках. Звісно, ставати дружиною невідомого мені Тайпана, я все ще не планувала.

– Ярославо, ау! – промовила Світланка та помахала долонькою перед моїми очима. – Ти в яких хмарах літаєш? Ми думаємо в Одесу поїхати. Ти з нами?

–  Вибачте, дівчата, але я вже пообіцяла бабусі супроводити її на Закарпаття, вона хоче навідати свою давню подругу. Тому… Іншим разом.

– Ти стала така дивна після того, як з Павлом розсталася.

– Він сам мене кинув, – знизала плечима я, попиваючи через соломинку вишневий коктейль.

– Ага, коли дізнався, що тобі хтось інший подарував шлюбну обручку…

– Я вже вам пояснювала, що це помилка, – з досадою промовила я.

– Дивна ти, Ясько, приховуєш щось. А ми ж подруги! – доєдналася Наталка та насупила пухкі губки.

– Дівчата, я й справді нічого не приховую. Немає в мене нікого. І хто надіслав ту дурну обручку я гадки не маю… – вкотре повторила я, тільки друзі мені, схоже, не вірили. І я вже не намагалася їх переконувати. Мені й самій потрібно було в усьому розібратися.

На диво, після того, як Пашка через тиждень після мого дня народження заявив мені, що нам варто розірвати стосунки, у мене з плечей немов каменюка звалилася. Аж дихати легше стало.  Та й часу на страждання у мене не було – підготовка до заліків та іспитів вичавлювала всі сили.

Бабуся більше не говорила зі мною ані про загадкового Тайпана, ані про імперію Фаерія. Та і я не розпитувала. Тільки тепер я частіше бачила усмішку на її обличчі. Крім того, майже щоночі я бачила чудернацькі сині очі, що вабили мене, а ще тихий шепіт: «Чекаю».

Я прокинулася посеред ночі та сіла на ліжку. Вже зранку ми з бабусею мали вирушати у подорож до якогось поселення у лісовій зоні, де за словами жінки знаходився перехід до світу, в якому я народилася.

Зізнатися чесно, я досі в це не вірила. Це просто не вкладалося у голові – існування іншого світу, що межує із нашим. Хто б інший розповів – ні за що не повірила б.

Я встала з ліжка та підійшла до відчиненого вікна, вдихаючи на повні груди свіже ранкове повітря.

– Не спиться? – почула я бабусин голос за спиною. – То й не дивно. Ходімо, люба, каву пити.

– Ходімо, – погодилася я.

Кухонний годинник показував четверту ранку. Я вмостилася за столом та слідкувала за тим, як бабуся заварює каву. Вона любила міцну, зварену в турці із додаванням кориці. На кухні розповсюдився приємний аромат.

– Пий, моя люба онучко, пий. Цей день змінить твоє життя.

– Воно цілком мене влаштовувало, а тепер я просто не уявляю, що мені робити. Ба, може, ми все-таки нікуди не поїдемо?

– Ярославо, – бабуся зітхнула та уважно на мене подивилася. – Можливо, закони Фаерії трохи дивні, можливо, ти не одразу її приймеш, але це твій рідний світ. Там твоє місце.

– Не впевнена. Зараз для мене рідний світ той, в якому я виросла, який знаю з малечку, наші вулички, парки, магазини, школа та універ. Цей світ я знаю. Київ, Одеса, Карпати, Чорне море – це моє. А що там, у примарній імперії Фаерія, я гадки не маю. Там для мене все чуже. І імператора мені не треба, і відбір я не проходитиму!

– Добре, – кивнула бабуся. – Нехай так. Але я сподіваюся, ти зміниш своє ставлення. Ти можеш вийти з відбору після першого іспиту, головне – прибути до палацу та заявити про себе. І ще одне. Якщо відчуватимеш себе у Фаерії чужою, то ти завжди можеш повернутися.

– Обіцяєш? – з надією поглянула на неї.

– Обіцяю, – підтвердила Стефанія та обійняла мене. – А тепер бери свої речі та поїхали. Я вже замовила нам трансфер до місця переходу.