Розділ 2. Родинні таємниці

– Люба моя, що сталося? На тобі лиця немає, – проговорила бабуся, коли я зранку впливла на кухню. Я цілу ніч не могла заснути. Намагалася зрозуміти хто й навіщо мене розіграв. А під ранок, коли сон мене зморив, я ніби перенеслася високо в гори, до замку, оздобленого блакитною лускою, й прямо з вікна замку на мене дивилися золоті очі з вертикальними зіницями.

– Доброго ранку, бабусю, – проговорила я. – Та от отримала вчора посилку, думала від Пашки, але він все заперечує, ще й мене звинуватив…

– Що ще за посилка? – бабуся Стефанія хитро примружилася, роблячи ковток гарячої кави.

– З каблучкою та запрошенням на якийсь відбір наречених, – зітхнула я та плюхнулася на стілець перед бабусею. – Маячня якась.

Між нами ніколи не було таємниць. Я довіряла бабусі абсолютно все. Я не пам’ятаю своїх батьків. Саме Стефанія мене виростила, виховувала та замінила матір й тата. Вона мені підтримувала у всьому, давала слушні поради. Ближче та рідніше за неї у мене нікого не було.

– Принесеш свою посилку? – попросила бабуся через хвилину мовчання. Її голос затремтів. – Я поки що каву тобі зроблю. І ми обов’язково розберемося чи то маячня, чи ні.

Я лише кивнула й за хвилину повернулася на кухню тримаючи у руках вчорашню коробку.

– Як швидко промайнув час, – проговорила бабуся, розглядаючи дивовижну каблучку та прочитавши листа.

– Ти про що? – напружилася я. Здається, бабуся знала що це за подарунок.

– Ярославо, ти маєш трохи часу? – перевела вона на мене погляд й в синіх очах блиснув дивний вогник відчаю та надії водночас.

– Маю. Сьогодні заняття в університеті починаються лише об одинадцятій, і я можу ненадовго затриматися.

– Добре. Я маю тобі розказати дещо важливе про нашу родину.

– Це пов’язано з цим листом? – здогадалася я.

– Саме так, – бабуся зітхнула. – Я не думала, що це станеться у день твого повноліття. І не встигла підготувати тебе до цього.

– Я уважно слухаю, – проговорила я й машинально торкнулася свого кулона у вигляді срібної ящірки. Я носила його скільки себе пам’ятала. Вважала своїм оберегом, й в миті найбільшого відчаю я неодноразово відчувала підтримку. Це складно пояснити. Але я вважала, що саме ця ящірка мені допомагає.

– Ярославо, ми не прості люди. І звичний тобі світ не єдиний у Всесвіті. Поруч з нами існує сотні тисяч різних світів, вхід до яких доступний лише обраним…

Від здивування я не могла й слова вимовити. Я завмерла на місці несила повірити в те, що почула. Про інші світи я раніше читала лише у фентезійних романах.

– Це ж вигадка, – нарешті промовила до неї.

– Ні, – бабуся впевнено поглянула на мене. – І ми з тобою теж частина іншого світу.

– Це як? – втупилася у бабусю геть розгубившись.

– Наш давній рід належить до клану Саламандри, покровительки Вогню. Саме тому ти носиш цей кулон. Він блокує твою магію та приховує сутність на Землі. Ти народилася у столиці імперії Фаерія, в гірському містечку Архард. На жаль, твоя мати, моя люба донька Сільва, померла при пологах, а батько Веніамін був всього лише людиною, побачивши тебе, він відмовився від тебе, не захотів брати участь у вихованні ящірки, як він тоді висловився. Злякався відповідальності. Я забрала тебе до себе, а згодом вивезла сюди, на Землю, якомога далі від пліток та імператорських ігор та складних часів, що настали тоді в імперії. У Фаерії стався державний переворот…

– То ти теж не захотіла виховувати ящірку? – в моїх очах стояли сльози. Невже людина, якій я довіряла стільки років, обманювала мене? Я не хотіла в це вірити. Як же боляче було зараз! Увесь звичний мені світ рухнув в один момент.

– Я зробила це заради безпеки. Твоєї безпеки, – наголосила бабуся. – І я не думала, що ти колись можеш стати одною з наречених спадкоємця імперії…

– Це як? – не зрозуміла я. – У вас там що й досі існують гареми?

– Ні! Ні в якому разі, – похитала головою бабуся. – Просто Тайпан згідно з багатовіковою традицією оголосив конкурс, в якому братимуть учаcть вісім наречених зі знатних родів, які цього року досягли повноліття…

– Капець просто! А як же кохання? І взагалі… Не хочу я заміж… Я… Я мандрувати хочу! Ось! – кинула на неї роздратований погляд. Заміжжя точно не входило в мої плани. Принаймні зараз.

– Кохання, – зітхнула бабуся. – Це дійсно важливо. І не просто важливо, а необхідне, адже нареченою імператора може стати тільки кохана жінка. Істинність почуттів перевіряється спеціальним артефактом.

– А нащо тоді відбір? – не розуміла логіки його проведення. – І чи можна якось відмовитися від участі у цьому відборі? – з надією спитала я. Ну, не хочу я брати учать у сумнівній боротьбі за якогось там спадкоємця. – Я ще навіть навчання не закінчила, світу не бачила! А тут відбори, імператори, заміжжя. Не хочу я заміж! Не хочу! – наполягала на своєму я.

– Ні, не можна, – бабуся вмить стала суворою. – Це ганьба на рід не прийти на такий почесний відбір. Не обов’язково перемагати та виходити заміж. Але ти маєш взяти участь у ньому! – терпляче пояснювала Стефанія дивні традиції Фаерії.

Я зітхнула. Терпіти не могла усілякі конкурси та щось комусь доводити. Це ж буде ще сім панянок окрім мене, які точно не проти вдягнути корону!