1: Десь далеко за горами... Починається наша історія

Десь далеко, за засніженими горами, біля величавої ріки Іраваді посеред заквітченного поля розташувалося невеличке королівство величного маркіза Ізабе. Прославлене було це королівство. Більшість купців надавали перевагу саме їхнім тканинам і продуктам. Найсмачнішими були гарбузи. За ці гарбузи інші королівства були готові віддати своїх доньок заміж. Та як на зло, у маркіза була одна єдина донька. Господарі вже давно втратили надію знову народити дитя, після сімох викиднів маркізи.  
Тож єдину спадкоємицю трону чекала важка доля – заміжжя. Та, на диво, вона була не проти. Сама бігала по всьому поселенню аби хто взяв її в дружини. Та як би всі не боялися гніву голови роду Іраваді, ніхто не хотів брати їхню доньку. Здавалося, чого б? Красуня, про її вроду ходили чутки, ледь, не по всій країні. Працьовита, аж занадто, кажуть не встигає прислуга прокинутися, як вся робота вже попорана. Розум, який може спокійно конкурувати з чоловічим. Та була одна проблема: в свої двадцять років не відрізнити було її від дев’ятирічної. Все бігає по всьому королівству і збирає квіточки. По королівству розносяться чутки, що спадкоємиця – божевільна.  
Як тільки не намагалися маркізи ці чутки розвіяти. Вони ще більше підтверджувалися. Тож вирішили господарі викликати досвідченого мага аби привселюдно розвіяти ці здогадки.  
Та саме в той день молода маркіза вирішила влаштувати незвичне шоу. Видерлася на вершину замку і стала чекати своїх глядачів. Спочатку ніхто не реагував, та згодом під будівлею став збиратися персонал замку. З часом до палацу почали збігатися люди. Всі як один просили спадкоємицю спуститися, а вона все кричала: 
- Не спущуся, не піду. До поки свого нареченого не побачу. Набридли мені ваші «фе» та «ве». Мені вже двадцять, а я ще досі не заміжня. От як кожен приведе мені достойного кандидата – тоді злізу. 
Люди нажахано дивилися на цю навіжену і розуміли, що віддадуть чийогось сина в ці навіжені лапи і буде він до споконвіку сивий та заляканий. Ніхто не наважився. Всі благали маркізу зжалітися, спуститися, та вона, наче, спеціально підступила ще ближче. Тоді вже перелякалися господарі. Як впаде, то можна вже взагалі не сподіватися на продовження їхнього славетного роду. 
З-за рогу показалась карета торгівця тканин. Елеонора Ізабе зраділа йому, наче, рятувальному кругу. Вона почала гукати чоловіка. Той під’їхав якраз туди, де дівчина могла б випадково зстрибнути. З карети вибіг молодий чоловік у дивному вбранні й без спротиву опинився в замку. Весь цей час маркіза все виглядала свого нареченого серед жителів поселення, які ,наче, навмисно сховали всіх молодих парубків.  
На вершину замку вийшов тей дивний хлопець, тихо прошмигнувши поміж господарів. Він був білокурим і з білою, наче, срібною шкірою. Його очі були блакитними, але там не було тої глибини, що зазвичай бувають у блакитнооких. Вони були схожі на два бездушних камені, що просто споглядали за всім. Судячи з його великого плаща і чималої кількості різноманітних склянок, він був магом. Як тільки чоловік піднявся на майданчик, то одразу помітив свою ціль. 
Маркіза почула шурхіт і обернулася, аби спинити того хто наважився завадити їй зробити заплановане. Маг ледь втримався на ногах коли побачив її обличчя. Всі плітки – справдилися. Вона справді мала незвичної краси фігуру, густе хвилясте волосся шоколадного кольору і неймовірно гарне обличчя. Та скільки б її не описували, ніхто не говорив про її неймовірно глибокі оріхові очі. Вони були, наче, два дорогоцінні камені, за які кожен був вартий віддати своє життя. 
- Не підходь. Інакше стрибну – суворо заявила вона. 
Хлопець виставив руки вперед і почав потроху підходити. Маркіз з маркізею намагалися його спинити, благали не йти. Та він підходив все ближче, поки спадкоємиця відступала все далі. Врешті- решт місця для відступу не залишилося - і маркіза оступилася.  Маг спритно митнувся за нею, навіть не задумуючись використовуючи свою магію. З рук почали з’являтися рожеві згустки магії. Вони легко підхопили дівчину, наче мамині руки, за метр до землі. Повільно піднявши дівчину на гору, хлопець тільки зараз зрозумів, що накоїв. Спадкоємиця дивилася на нього вже зовсім іншим поглядом розуміючим і… Закоханим? 
- Дякую, мій рятівник – прощебетала вона. – Мамо в мене для тебе прекрасна новина: твій зять знайшовся!