20. Справжній мазохіст

Руслана

Коли батьки Яра поїхали, я відчула полегшення. Та ситуація, коли його мати пропонувала мені гроші, була незручною, я вирішила не говорити йому про це. 

— Ну що, відсвяткуємо те, що ми знову лише удвох в цьому будинку? — я весело усміхнулась, намагаючись за бадьорістю приховати свою нервозність. 

— Вона щось сказала тобі, правда? Ти здалась мені сумною з моменту, як ми з батьком залишили вас вдвох, — він зазирнув мені в очі. 

 — Так, нічого особливого, — я вирішила перевести розмову на щось інше. — Здається, вони вже примирилися з моєю присутністю у твоєму житті. Правда, все ж хочуть усе тримати під контролем…

— Коли зі мною те все трапилось, мама дуже сильно звинувачувала себе і батька за те, що вони дали мені зелене світло на те, щоб займатись спортом професійно. Думаю, контроль це такий спосіб захистити мене зараз. Ну, але я вже не дитина, я сам відповідаю за себе, — Яр зазирнув мені в очі. — Це дивно, що я не ненавиджу бокс? І що все ще хочу ним займатися? Чи я просто дурний?...

 — Це ж справа твого життя, тож не дивно, що ти не готовий відмовитися від неї. Я так само ставлюся до медицини. Якби навіть мої близькі люди були б проти, я б не кинула цю справу, бо вважаю, що це моє покликання….

— Це правда твоє, — він кивнув. — Я насправді радий, що ти зʼявилась тут, Русю. 

 — Ну, спершу ти був не дуже щасливий від моєї присутності, — я усміхнулася. — Але я дуже рада, що твоя думка змінилась. І що ти дійсно готовий працювати над своїм одужанням. 

— Знаєш, просто це трохи било по самолюбству. Одна справа, якби Тадей привів просто якогось хлопця-медбрата, чи жіночку середніх років, чия думка мене б зовсім не цікавила. А ти молода і красива дівчина, певно, я комплексував, — зізнався Яр.

 — Розумію, — кивнула я. — І дуже рада що ти більше не комплексуєш, що ми з тобою знайшли спільну мову. От тільки… — я подумала про те що буде, якщо нам усе ж доведеться розійтися, і мені стало сумно.  — Що ти скажеш своїм батькам, коли я закінчу працювати в тебе? Звісно, я не хочу йти,  — одразу сказала, упіймавши його погляд. — І буду тут стільки часу, скільки ти вважатимеш за потрібне, але коли ти одужаєш, мої послуги вже будуть тобі не потрібні…

— Може, тоді ми зможемо бачитись не як медсестра і клієнт, — Яр ледь усміхнувся. 

— Ага, я з великим задоволенням, — і все ж мені хотілося, щоб він сказав зараз щось інше. Я очікувала, що Яр скаже, що не доведеться говорити батькам нічого, бо він не захоче, щоб я йшла… Зараз же, коли почула “зможемо бачитись”, мені стало сумно…

— І знову ти стала сумною, — він зазирнув мені в очі. — Що тебе так тривожить, Русю?

— Зі мною все добре, — поспішно промовила я. — Просто перенервувала за ці дні, не хотілося, щоб твої батьки щось запідозрили…

— Це, значить, сьогодні ми вже не будемо спати в одному ліжку, — сказав він замислено. 

 — Я думала, тобі не сподобалось, було некомфортно, — сказала я. 

— Ну, певний дискомфорт був, але не тому що мені "не сподобалось", — Яр усміхнувся. — А тому що ти дуже красива. 

— Я звичайна, — відчула, що червонію. — А от ти дуже крутий, ти знаменитість. Поряд з тобою я взагалі якась невдаха — не маю ні освіти, ні грошей, ні якоїсь кар’єри…

— Я тобі вже казав, у тебе є дещо, що люди не можуть здобути освітою, чи тим паче за гроші. Ти — хороша людина. Дуже добра. Емпатична. Я раніше і сам недооцінював значимість цих якостей, але коли дізнався тебе краще, то мої цінності дещо змінились, — зізнався Яр. — Ти дуже хороша, не смій недооцінювати себе. 

 — Дякую, — я відчула, як у душі розлилося тепло. — Ти теж хороший. Настя зробила дурницю, що покинула тебе. Хоча, це на краще…

Ярема

— Зробиш мені масаж перед сном? — запитав, коли ми вже піднялись ліфтом нагору. 

—  Без проблем, — Руся кивнула. 

Я кивнув і ми попрямували до моєї кімнати. Я стягнув футболку, дивлячись на Русю. Вона  несподівано відвела очі, ніби засоромилась, хоча раніше з нею ніколи такого не бувало. 

Я ледь усміхнувся. Зі штанами так ефектно не вийде, на жаль… Тому я придумав інакше. 

Я перебрався на ліжко і ліг спочатку на спину. Чи вистачить моєї витримки?... 

— Допоможеш зі штанами, — сказав неголосно, здається, мій голос аж захрип. Вона знала, що я можу їх зняти сам, але я хотів, щоб їх зняла вона. 

 — Добре, — так само тихо відповіла Руся. 

Я ковтнув слину і дивився прямо на неї. Сам себе прирік на ці тортури, але як справжій мазохіст був в очікуванні. Я дуже хотів її дотиків…

Вона обережно взялася за резинку штанів та стала їх знімати. При цьому не дивилася на мене. 

Мені лишалось тільки здогадуватись, про що вона зараз думає… Їй неприємно? Некомфортно? Вона робить це, бо я сказав? Авжеж, бо я сказав, інакше і бути не може. А її соромʼязливість повʼязана з тим, що вона просто ніколи не була з чоловіком в таких ситуаціях. А не з тим, що зараз в такій ситуації з нею конкретно я. 

Руся зняла штани і обережно поклала їх на стілець поруч із ліжком. Потім сказала: