19. “Треба старатись більше”

Руслана

Я заходилася розкладати в кімнаті різні свої дрібнички, щоб для батьків Яра це виглядало, ніби я тут живу. Відчувала хвилювання, розуміла, що це гра, не насправді, і все ж… Хоч так я зможу відчути, що ми близькі, бо інакше не вийде.

 Яр відсторониться від мене, якщо я зізнаюся йому в своїх почуттях. І я його розумію — після того, як одна дівчина не витримала випробувань його хворобою і покинула його, навряд чи він захоче, щоб це повторилося знову…

Якраз коли я завершила свої справи, з ванної кімнати з’явився Яр. Я взяла свою піжаму ( спеціально вирішила вдягнути її, щоб йому було комфортніше, ніж якби я була в нічнушці). Це була піжама, більше схожа на спортивний костюм, нічого відкритого. 

Прийняла душ, перевдягнулася і повернулася до спальні. Яр вже лежав у ліжку на своїй звичній половині. Щойно я зайшла він відірвав погляд від мобільного і поглянув на мене.

— Тут стало якось майже затишно з цими штучками, — сказав, кивнувши на тумбочку, на якій тепер були мої парфуми і інші дрібниці.

— Мені теж так здається, — я усміхнулась. — Знаєш. це так дивно… Я ніколи не ділила кімнату з чоловіком…

— Я ділив, ну, але від того вона не ставала затишнішою. Скоріше, тоді відчував себе не у себе вдома, — сказав Яр замислено. — Там завжди було надто багато Насті і надто мало мене. 

 — Це сумно, — я сіла на свій край ліжка. — Якби я була нею, я б більше цікавилася твоїм життям. Адже коли кохаєш, хочеш щоб усе навколо нагадувало про кохану людину…

— Ну, зараз я навіть радий, що той етап в моєму житті закінчився. Тільки коли ми з Настею розійшлись, я став розуміти, що в тих стосунках щось було не так. Лягай вже, я не буду до тебе лізти чи щось таке, а то виглядає, ніби ти трохи боїшся, — сказав він тихіше. 

 — Я не боюся, — я похитала головою. Дійсно не боялася, що він зробить щось не так, але я відчувала самій страх помилитися у чомусь. Не знала, як це відчуття визначити словами. — Мені дуже затишно поруч з тобою, — сказала і лягла в ліжко, зручніше вкрившись ковдрою. 

— Мені теж затишно, — відповів він так само неголосно і відвернувся від мене. — Але краще відвернусь. Отак. Добраніч, Русю. 

 — Добраніч, — прошепотіла я. Лежала без сну, слухала його розмірене дихання, але не сумнівалася в тому, що він так само лежить і прислухається до мене. 

Хотілося повернутись до нього, обійняти… Просто обійняти, нічого більше, і так заснути, але, певно, це неправильно, я не маю цього робити… Чомусь усе в нашій ситуації було таким складним, мене тягнуло до нього, і я знала, що його теж тягне до мене, але ми обоє лежали, немов дві закам’янілі статуї і навіть не могли сказати жодного слова…

***

Коли я прокинулась (бо все ж після того, як довго лежала без сну, вдалося задрімати), то вже був ранок. І Яра не було в спальні. Може, поїхав тренуватися чи спілкувався з батьками. 

Я не змогла втриматися, і зовсім на короткий час перекотилася на його половину ліжка, обійняла його подушку і вдихнула його запах. Потім, ніби злякавшись, що зараз він з’явиться на порозі і застане мене за цим заняттям, я швидко встала, застелила ліжко, перевдягнулася в домашній одяг і спустилася вниз. На кухні вже чувся стукіт якогось посуду і шум води. Безперечно, там хазяйнувала мама Яра. 

Відчула хвилювання, коли переступила поріг кухні і зустрілася з нею поглядом. 

— Доброго ранку, давайте я допоможу. — сказала. усміхнувшись їй. 

— О, це ти, — вона поглянула на мене. — Сама? Це добре, я хотіла з тобою поговорити. Скільки грошей ти хочеш за те, щоб ти покинула мого сина негайно? Пʼять тисяч євро вистачить?

Я була в шоці. Якусь мить дивилася на неї, не розуміючи, що вона має на увазі, а потім здогадалася — це перевірка. Вона хоче перевірити, чи справді для мене не важливі гроші. 

— Добре, я дам більше, десять. Але ти підеш від нього. Я не хочу, щоб він привʼязався до тебе так само сильно, як до Насті колись. Я нічого йому не скажу, просто піди, можеш сама придумати причину. 

 — Мені не потрібні гроші, я хочу бути з ним, — сказала я. — Я кохаю вашого сина. 

— Навіть якщо зараз ти дійсно думаєш, що кохаєш його… Він інвалід. Ми все перепробували. Тобі він набридне і потім він буде страждати. Краще буде, якщо ти залишиш його зараз, коли ви тільки почали бути разом, — вона зазирнула мені в очі. 

Тільки тепер я зрозуміла, що це не перевірка, що вона дійсно переживає за сина. 

 — Я впевнена, що він одужає, — сказала я. — Він уже трохи відчуває ноги. Якщо буде ретельно займатися, то зможе ходити. Я буду йому допомагати і ніколи не покину, хіба що він захоче сам щоб я пішла…

 Ярема

Поки мама з Русею були на кухні, я трохи нервував і навіть хотів піти до них, але мене покликав батько. 

— Дай їм трохи поспілкуватись. Ти ж знаєш, твоя мама — не зла людина, вона просто переживає за тебе. 

— Знаю, але не хочу, щоб вона наговорила Русі чогось неприємного, — я зітхнув. 

— Думаю, вона хоче просто більше дізнатися про неї, — сказав він. 

— Ну, дізнаватись можна ж і по-нормальному, а не нападати на неї. Руся дійсно дуже хороша людина, тату. Вона добра від природи, таких людей мало.