17. Пропозиція роботи

 Руслана

З самого ранку у мене був якийсь піднесений настрій. Я пояснювала його тим, що все вияснила з Тадеєм і що Ярема погодився працювати над покращенням свого здоров’я. Навіть собі боялася зізнатися, що є ще якась причина для радості…

Коли була в душі, почула, що у спальні дзвонить телефон. Загорнувшись у рушник, швидко вийшла і поглянула на екран. Це був Дмитро Красовицький, керівник приватної клініки, у якій я колись проходила практику. Він добре ставився до мене, ще казав, що шкодує, що в клініці немає вільних вакансій, інакше він узяв би мене медсестрою. Але це було давненько, я вже й забула про нього.

Цікаво, чому він про мене згадав?

 — Алло, добрий день. Дмитре Івановичу, привіталась я. 

— Добрий день, Руслано. Як ти? Працюєш по спеціальності? Якщо все ще так і ти в держсекторі, у мене є для тебе пропозиція, — сказав він. — За два тижні у нас звільняється одна з медсестер, іде в декрет. Я б дуже хотів, щоб ти повернулась і зайняла це місце. 

 — Це класна пропозиція, — я відчула жаль, що його дзвінок не пролунав до того, як я влаштувалася на роботу до Яреми. — Я зараз влаштувалася на тимчасову роботу, вона мала завершитися якраз через два тижні, але я ще не впевнена, чи не продовжать зі мною контракт. Так що, мабуть, вам доведеться пошукати когось іншого на цю посаду…

— Зрозуміло, — він зітхнув. — Ну, якщо раптом ти той контракт не захочеш продовжувати, приходь. Я буду тримати місце вільним до самого кінця її відпрацювання і тільки потім виставлю вакансію. 

 — Добре, дякую вам, — сказала я. — У вас чудова клініка, я б із задоволенням працювала в ній. Але коли вже буде закінчуватися термін, я вам передзвоню і скажу, зможу приєднатися до вас чи ні. 

Насправді я сподівалась, що Яр продовжить зі мною контракт, мені не хотілося йти від нього. Але і прямо відмовляти Дмитру було незручно, все ж він знайшов мій номер, особисто подзвонив… 

— Тоді домовились, — сказав він. — Буду чекати.

 — Домовились. Всього вам доброго, — сказала я. 

***

Готувала сніданок на кухні, коли двері відчинилися і з’явився Ярема. 

— Привіт, як спалось? — запитала я. 

— Нормально, — він усміхнувся. — А тобі? 

— Мені теж добре, — я усміхнулась у відповідь. — Може, сьогодні сходимо ще погуляємо?

— Можна, — Ярема кивнув.

 — Можна поїхати до озера, погодувати лебедів, — запропонувала я. 

— Так, можна, — погодився він. 

***

Після дощу нарешті виглянуло сонце, ми йшли по алеї, милуючись осінніми барвами. Мені хотілося розповісти про роботу, яку мені запропонували в клініці, але раптом тоді Ярема не захоче продовжувати контракт? Скаже, що так буде краще для мене? Це було б схоже на нього. Але я не хочу, не хочу залишати його…

— Дивись, он лебеді, — я поглянула на водне плесо, яке відкрилося між деревами. — Дуже гарні, правда? 

— Так, — Ярема ледь усміхнувся. — Давай підберемось ближче. Думаєш, вони не попливуть геть? там якраз доріжка до самого краю озера є. Можна підʼїхати.

— Вони не бояться людей, можуть припливти до нас. Я взяла зерно, щоб їх погодувати.

— У тебе все продумано, — сказав він, коли ми вже були прямо біля озера. Лебеді трохи відпливли, але поглядали на нас.

— Так, я люблю щоб усе було за планом, — я усміхнулась. — А ти за спонтанність? 

— Колись любив спонтанність, зараз вже мало що можу собі дозволити спонтанне, — Ярема зітхнув і простягнув мені руку. — Ну, давай своє зерно, побачимо, як близько вони підійдуть.

Я простягнула йому пакет з зерном:

 — Давай, покажи їм смачненьке!

Лебеді вже пливли до нас, певно, у них виробився рефлекс, що раз люди підійшли до берега, то, значит, у них будуть харчі. 

Яр кинув перед нами зерно. Лебеді пожвавились і поспішили до нас. 

 — Цікаво, чи полетять вони в теплі краї, — сказала я. — Може, й залишаться тут, де їх годують… А то в перельоті багато ризиків. 

— Хтозна, — він замислено дивився на лебедів. — З іншого боку, природа тягне їх туди, хоч там і є ризики. Не знаю, як краще — не ризикувати і мати хоч щось, чи ризикнути і отримати щось більше. Прислівʼя про синицю і журавля, здається, радить перше. 

 — Я б теж ризикнула і отримала більше, — сказала я. — Не хочу колись шкодувати, що не спробувала стати щасливою…

Яр підвів на мене очі і наші погляди зустрілись. Мені здалося, що от зараз все між нами вирішиться, ми нарешті припинимо грати в “мовчанку”.

 Ярема

Коли вона сказала ті слова про те, щоб не шкодувати, я все ж вирішив, що зізнаюсь. Прямо тут і зараз. 

Серце билось швидко-швидко. Ну навіть коли вона мені відмовить, то я просто перестану сприймати ці її натяки за щось двозначне і зрозумію, що це була просто дружня підтримка. 

Я маю це зрозуміти зараз, щоб було легше відпускати її, коли строк вийде.