13. Майже побачення

 Руслана

 — Що ж, це показує вас не в кращому світлі, — ця фіфа мене дуже роздратувала, тож я говорила все, що думаю. — Коли Ярема потрапив у складну ситуацію, ви його покинули… Я б таким “досягненням” на вашому місці не хвалилася…

— Русю, ходімо в кафе, як планували? — Яр поглянув на мене, ніби ігноруючи присутність Насті.

— Та ідіть, куди хочете! — вигукнула Настя і нарешті розвернулась та пішла геть, швидко цокаючи підборами. 

Тільки тут я отямилася і відчула, що мені стає соромно перед Яремою. 

 — Вибач, — пробурмотіла я. — Мабуть, я наговорила дурниць, просто вона мене вивела з себе…

— Тобі немає за що вибачатись, — він усміхнувся. — Я вдячний тобі. Ти вчинила як... — він на мить затнувся. — Друг, справжній друг, так. Дякую. 

 — Тоді я рада, — я теж усміхнулась у відповідь. — Раз так, то ходімо дійсно в кафе. Вип’ємо кави з чимось солодким… Чи ти не любиш солодкого?

— Ну, не те щоб вмираю по ньому, але інколи можна і зʼїсти щось таке, — кивнув Яр і ми рушили в сторону кафешок. — А ти любиш солодке? 

 — Ага, — я кивнула. — Особливо після стресових ситуацій, як та, що трапилась тільки що…

***

Ми зайшли до невеличкого кафе, зробили замовлення і поки офіціантка нас обслуговувала, мовчали. А потім я сказала:

 — Мені шкода, що тобі трапилася така людина, як ця Настя…

— Найдурніше в цьому те, що я дійсно кохав її, — він сумно усміхнувся. — Думав, що все дуже серйозно і все таке. Ну, з іншого боку, нічого дивного в тому, що молода дівчина не хоче звʼязувати життя з інвалідом, нема. 

— Якби вона дійсно кохала тебе, то це не стало б для неї непереборною перешкодою. Тим паче, твій діагноз не є невиліковним. І я впевнена, що з часом ти станеш на ноги. 

— Згодний щодо першого, щодо другого… Я дуже хочу одужати, але не факт, що це дійсно трапиться. Я реаліст, — Яр зітхнув. 

 — Але ж ти сам казав, що вже краще відчуваєш ноги, — наполягала я. 

— Ну, може мені стане краще, але не факт, що я стану таким, як раніше. Не факт, що хоч колись зможу повернутись до свого колишнього життя… Ходити з паличкою, як той пацієнт, про якого ти розповідала, я не хочу… Може, я хочу занадто багато? — він поглянув на мене з сумом. 

 — Ну, ходити з паличкою все одно краще, ніж сидіти в візку. І це значить, що з часом ти зможеш ходити без палички, якщо будеш наполегливо займатися. І колись зустрінеш ту Настю, а вона буде лікті кусати, ось побачиш! — мені так хотілося переконати його що у нього все вийде,  я б віддала що завгодно, аби побачити на його обличчі усмішку. 

— Знаєш, я колись багато думав про те, що буде, якщо я її отак десь зустріну. Якби тебе сьогодні не було поруч, хтозна, що могло б трапитись, — Яр зітхнув. — Якби ти не обманула її і не сказала отого, ну, що ми пара…  

 — Мені захотілося її позлити, — я відпила кави і знічено поглянула на нього.  — Здається, все вийшло…

— Так, — він кивнув. — Точно вийшло. До речі, це ж у вас завтра те подвійне побачення? Ну, твоя сестра з тим своїм хлопцем і ти з Тадеєм? 

— Іванка з Дмитром не підуть, у них інші інтереси, — я знизала плечима. — Та й не знаю, чи у нас із Тадеєм вийде, він поки що не дзвонив. Але мені подобається наше “побачення” зараз, а тобі? 

— Ну, це ж не побачення, правда? — він зазирнув мені в очі. — Тобто, ти працюєш на мене, ти добра і хочеш, щоб мені стало краще. І я вдячний тобі, Русю. Дякую.

— Певно, так, — мені чомусь стало сумно, бо я очікувала, що він підіграє мені. Адже коли він сказав Насті, що кохає мене, я на мить повірила, що це правда. Але зараз Ярема чітко розставив усе на свої місця. — Ти дуже хороший, і я справді хочу, щоб тобі стало краще, — поспішно додала я.

Ярема 

Я навіть не думав, що можу так сильно закохатись в неї. І тим паче не думав, що в мене буде шанс сказати це. Я був щасливий в ту мить, бо хай і типу не "по-справжньому", але я це сказав. Може, Руслана саме для цього і зʼявилась в моєму домі, щоб я зміг закохатися знову? Щоб забув про зраду Насті?

— Ти теж дуже хороша. Мені шкода, що я спочатку знущався з тебе. Я думав, так буде простіше. Може, воно і було б простіше, якби ти пішла ще тоді, — додав я замислено. — Але мені все одно шкода, вибач. 

— Та я не ображаюся, все гаразд, — Руся усміхнулась.  — Можна сказати, що то був іспит для мене, перевірка моїх професійних здібностей. 

— Ти всі перевірки пройшла краще за мене, — я теж усміхнувся. — Я думав, втечеш ще коли я запропоную ту ванну. 

 — Ну, я із впертості залишилась, — відповіла вона. — Хотілося довести собі, і тобі теж, що я чогось варта як медпрацівник…

— Я не те щоб хотів применшити твою вартість, як медпрацівника. Але реально… Впевнений, ти б могла заробляти набагато більше десь в іншому місці. Хоча, я б не хотів, щоб на тебе вирячались якісь мужики в барах по ночах, — тут же додав я.

 — Мені хочеться допомагати людям, — серйозно відповіла вона. — Не хочеться казати якихось голосних фраз про покликання і тому подібне. Просто відчуваю, що тут я на своєму місці, а в якомусь барі чи за прилавком магазину мені було б некомфортно…