4. “У тебе є місяць”

Ярема

Не знаю, чому мені раптом стало весело. Може, тому що я знав, що вона тут пробуде лише місяць, а потім зникне? Я зміг відпустити ситуацію? 

Коли вона торкнулась резинки боксерів, то спершу завагалася, а потім все ж взяла себе в руки і потягнула їх донизу. 

 — От і все, — сказала як маленькій дитині. — Можна купатися.  

— Так, — я кивнув і взявся руками за спеціальні поручні на джакузі, щоб перебратися з крісла в чашу. Води вже трохи набралось. 

Руки були достатньо сильними, щоб легко переносити це недолуге тіло, та і я щодня це робив, тож дії вже були відтреновані. 

 — Помити вам голову? — запитала Руслана. 

— Давай, — я кивнув і заплющив очі, трохи відкинувши голову назад, на спеціальний підголівник. Волосся дещо відросло, тепер у мене вже було що мити. Бо коли я виступав на ринзі, я був підстрижений доволі коротко.

Вона спершу намочила його, а потім налила собі на долоні шампунь і заходилася масажувати мені голову. 

По тілу пішли приємні мурахи. Що там вона казала про масаж, здається, вона дійсно в тому розбирається. А може, мене просто надто давно не торкалися жіночі руки, хтозна. 

Я шумно видихнув, треба було тримати себе в руках. 

Руслана стривожено запитала:

 — Все нормально? Нічого не болить?

— Ні, мені приємно, — я поглянув на неї знизу вгору. 

 — Це добре, можу розім’яти вам плечі і руки — сказала вона, споліскуючи моє волосся.  — Після фізичних навантажень це буде корисним. 

— Давай, — я кивнув. По тілу знову, ще до того, як вона знову торкнулася мене, пішли мурахи. Я хотів присоромити її і прогнати, а тепер все виходило якось не так… Я поклав руки на бортики джакузі. 

— Після напруження м’язів треба їх розслабити, — пояснила вона. — А якісь вправи для ніг ви робите? Я знала одного чоловіка, який розробив м’язи на ногах щоденними тренуваннями, і зрештою почав ходити, хоч і з паличкою, але сам. Можу спитати в його лікаря, які саме вправи йому призначали. 

— Мене лікували в Ізраїлі і не вилікували, сумніваюсь, що якісь вправи українських лікарів зможуть допомогти, — я знову поглянув на неї, вона якраз торкнулась долонями моїх плечей. 

— У Ізраїлі хороші лікарі, але все ще залежить від наполегливості самої людини. — сказала вона. — Той чоловік спершу просто поставив перед собою ціль почати ворушити пальцями на ногах. Він не збирався одразу встати і піти, бо розумів, що це неможливо. Але ставив перед собою спершу менші завдання, виконував їх, і тільки потім переходив до більших.

— Навіть якщо я піду з паличкою, це вже не має значення. Це все одно неповноцінність. І я не зможу битися на ринзі. 

— От, ви одразу думаєте далеко наперед, і зневірюєтесь через це. Може, не зможете займатися боксом, а може, й зможете. Цього ще ніхто не знає. А от чи зможете ви розробляти свої ноги — то це я стовідсотково кажу — що зможете! Головне — не здаватися!  — вона поглянула на мене. — Ви ними щось відчуваєте? 

— Якби відчував, вже давно б ходив, — я насупився. 

— Значить, спершу потрібно розвивати чутливість, робити масаж, контрастні водні процедури, — розмірковувала вона. — І ті вправи я обов’язково знайду. Розробимо для вас схему тренувань…

— Ну, у тебе є той місяць, поки ти тут, — я поглянув на неї знизу вгору. 

 — Так, і якщо за місяць ви почнете відчувати свої ноги, то потім уже і без мене зможете тренуватись. Головне — звичка, а вона виробляється за двадцять один день, — авторитетно пояснила Руслана.  — Якщо три тижні щодня щось робити, то далі вже це стане звичкою….

 Руслана

 — Все, треба вже вибиратися на сушу, — сказала я. — Ви, мабуть, замерзли. 

— Та ні, — він знизав плечима. — Зовсім не замерз. Але вибиратись так вибиратись, — він взявся за поручні, розвернувся на руках і одним рухом переніс себе в крісло. Тут все було розраховано, видно, що він постійно це робив. 

Я відвернулася і простягнула йому рушника. Чомусь було соромно дивитися на нього, але все одно я встигла побачити, що в нього дуже сильне і атлетичне тіло.

 — Чи знову витирати вас? — запитала, все ще відвернувшись. 

— Ну принаймні подати одяг тобі доведеться, — сказав, забравши рушник, його голос здався мені дещо сумним. 

Я взяла його одяг і простягнула йому. 

— Ви обов’язково одужаєте. — сказала, зрозумівши, чим зумовлений цей сум. — Воля людини робить дива, а у вас вона дуже сильна. 

— Ти передивилась казок, — він почав натягати білизну, хоч я не дивилась прямо на нього, але краєм ока бачила, що все ж йому це дійсно не так просто дається. Коли він вдягнув боксери, я сказала:

— Давайте допоможу, — і простягнула руку за штанами. 

— Роби, що хочеш, — він відвів погляд. Я бачила, що йому некомфортно через все, що відбувається. 

Я допомогла йому одягнутися, після чого якось мимоволі пригладила йому трохи розкуйовджене волосся. Але для Яреми, мабуть, це виглядало, немов я, жаліючи, погладила його по голові.