3. Каверзне завдання

Ярема.

 — То ваша особиста справа, — буркнула вона. — То ви йдете снідати? Вже, все, певно, захололо!

— Пробач, але "йти" снідати я не можу, — я кивнув на крісло під собою. Дивитись на людей знизу вгору було як завжди нестерпно. Я майже забув, як це, бо практично весь час був тут сам.

 — Вибачте, — вона знітилась. — Я не подумала… Допомогти вам?

— Ні. Якщо я й їхати буду не сам, то буде якась фігня. Іди до ліфту, я за тобою. 

Не вистачало ще посилити це відчуття. Я і так мав мало контролю над своїм життям. 

— Добре, — сказала Руслана.  — Мені теж посидіти з вами за столом, чи не потрібно?

— Як хочеш, — сказав байдуже, ліфт відчинився і я поїхав до кухні. 

Тут  вже був накритий до сніданку стіл. Руслана поклала на дві тарілки яєшню, підсунула мені склянку з коктейлем.

— Смачного!

— На що тільки люди не йдуть заради грошей, — сказав замислено і залпом випив коктейль.

— Тобто? — вона підняла на мене здивований погляд. — Це ви мене маєте на увазі? 

— Ага, — я поглянув на неї. — Тебе. Займатись такою роботою, коли стільки можливостей — це якась дурня. 

— Я медсестра, це моя робота — допомагати людям, — сказала вона. 

— А могла б гроші косити в якомусь клубі піджейкою. Чи хоча б хостес в ресторані. Ну, певно, я плачу більше, ніж в ресторані. Але чайових в клубі у тебе б було більше. З таким личком, — додав, хмикнувши.

— Мені не подобається така робота, — сказала вона. — Не люблю бути в центрі уваги. Хотіла працювати в якійсь клініці, але мене не беруть. Колишній шеф своїм колегам сказав не брати, думає, що я до нього повернуся. Отака в мене ситуація.  А я повертатися не хочу з принципу. 

— Принципові часто залишаються голодними, — я знизав плечима. — Ну то таке. За цей час, поки будеш тут, може ще знайдеш щось. Бо я тебе сто відсотків не залишу, — я зазирнув їй в очі. — Тобі тут не місце.

 — Так, буду шукати, — коротко відповіла вона.  — Дякую. 

— За що ти дякуєш? — вона все ж дратувала мене. — Не треба до мене підлизуватись, я таке ненавиджу.

 — Я, мабуть, піду до себе, — вона піднялася зі стільця. — Більше не буду сидіти з вами за столом, щоб не нервувати вас. Ось ваша кава. Якщо щось потрібно — погукайте. 

І все ж, було несправедливо, що Тадей привів таку красуню. На що він сподівався? Що я буду біситись через те, що захочу її? 

Я нічого не сказав, коли Руслана пішла. Треба вижити її з цього будинку раніше. Мені прекрасно і самому…

***

На обіді і вечері ми дійсно не сиділи разом. Руслана тільки подавала мені все, і виходила. 

Її обличчя не виражало ніяких емоцій, на відміну від тих двох разів: на співбесіді, і коли я говорив про секс. 

Може, добити її сьогодні ж, щоб вона забралась з будинку? 

Ця ідея здавалась цікавою. 

Тому після вечірнього тренування я заявив їй:

— Треба твоя допомога, раз вже ти тут. 

— Чим я можу допомогти? — запитала вона офіційним тоном. 

— Покупай мене, — я тримав обличчя нейтральним. Ніби прошу про щось зовсім буденне. В принципі, для доглядальниці такі штуки і мають бути буденними.

 — Добре, — сказала вона все тим же холодним тоном.  — Що саме я маю робити?

— Допоможеш залізти в ванну, а потім митимеш мене, — я зазирнув їй в очі. Був впевнений, що вона відмовиться. Розчервоніється і скаже, що все ж не готова працювати в мене так, як мені потрібно. І я її звільню прямо зараз…

 Руслана 

 — Тоді роздягайтесь, — сказала я. Відчувала, як серце калатає в грудях, в горлі пересохло. Але я не дам йому приводів сміятися наді мною. Доведу, що зі мною треба рахуватися. 

— Поїхали до ванни в моїй спальні, на ліфті, — він скерував свій візок до ліфту і як ні в чому не бувало викликав його і заїхав усередину.

Я пішла за ним, відчуваючи себе якось по-дурному. Думала, що в нього тут так усе механізовано, що він цілком може помитися сам, але йому цікаво познущатися наді мною. В ньому все мене дратувало, навіть ім’я. Це ж вистачило батькам розуму назвати свого сина Яремою… Фанати Шевченка були чи що? 

Коли ми зайшли до ванни, він підʼїхав до великої джакузі і увімкнув воду. 

— Роздягай, — глянув на мене з викликом. 

 — А ви самі не можете? — вже сердито сказала я.  — Штангу тягаєте нормально, а гудзики розстібнути важко!

— Дрібна моторика, це правда важко, — потягнув він ліниво і ледь схилив голову на бік, продовжуючи сканувати мене своїм поглядом. 

— А чого ж тоді ви не хотіли брати собі помічника? — я взялася за його футболку. — Підніміть руки. 

— Ти так сказала "помічника", ніби я мав мужика якогось взяти, щоб він мене роздягав, — він усміхнувся і слухняно підняв руки.

 — Ну, ви вчора говорили,  що дівчата вам у домі не треба, то може ви теє... Більше симпатизуєте чоловікам? — я потягнула його футболку вгору, вже майже зняла її, він взяв мене за запʼястки.