1. “Робота мрії”

Руслана.

Мені була дуже потрібна ця робота. З клініки мене звільнили два тижні тому, і весь цей час я шукала роботу, але саме за моїм фахом нічого не траплялося. І от нарешті, за тиждень до крайнього терміну, коли потрібно було оплачувати навчання сестри, мені запропонували посаду доглядальниці. Чоловік, який дав оголошення, сказав, що сам відвезе мене на місце і познайомить з моїм підопічним. Я подумала, що певно це якийсь його літній родич. 

І от зараз я вийшла за хвіртку і відразу побачила, що до мого будинку під’їздить красива чорна автівка. Гроші в роботодавця є, тож, може, всі мої проблеми вирішаться. Я помахала чоловіку за кермом рукою. Він зупинився прямо переді мною і відчинив передні пасажирські дверцята:

 — Привіт, це ви Руслана? — запитав, знімаючи темні окуляри. 

 — Добрий день, так, це я, — підтвердила я і сіла в машину. 

— Ви детально ознайомилися з умовами? Вам доведеться жити у нього, плюс там такий характер… Чесно кажучи, я ледь вмовив його на це, і то в якості "експерименту".

 — Не турбуйтесь, я проходила практику в пансіонаті для стареньких людей, зможу знайти підхід до вашого родича, — сказала я. 

— З цим трохи проблемка, бо ж мій друг зовсім не старий, — сказав Тадей Романович. 

Мені стало соромно. Дійсно, в оголошенні не було сказано нічого про вік підопічного, чому я уявила, що це якийсь дідусь? 

 — Ой, вибачте, мабуть, я щось наплутала, — швидко сказала я. — Але вік пацієнта для мене ролі не грає…

— Йому тридцять, і він був дуже успішним боксером, змагався за титул чемпіона світу в своїй ваговій категорії буквально девʼять місяців тому. 

 — Що з ним сталося? Він захворів? Чи потрапив у аварію? — я відчула співчуття до цього незнайомого мені чоловіка. 

— Отримав заборонений удар в шию. Коли отримуєш подібний удар від такого ж самого кандидата в чемпіони світу, ризик травми дуже великий. 

 — А що лікарі, дають якісь шанси на відновлення? Я вмію робити лікувальний масаж, якщо потрібно…

— Ну, щодо цього вже поговорите з ним. Хоча не факт, що він захоче про це говорити. Ярема вже забив на всі ці лікування і шанси. 

 — Зрозуміло… Ну тоді вже прямо з ним це обговорю, справді, — я зітхнула. — Мабуть, йому зараз дуже важко…

— Він відштовхнув всіх, кого міг. Друзів, родичів, тренера. Я навіть не уявляю, наскільки йому зараз важко. Але він завжди був дуже гордим. Може, саме це йому заважає прийняти нову реальність і допомогу близьких людей.

 — А він знає, що ви шукаєте йому доглядальницю? — запитала я з сумнівом. Оце буде облом, коли я вже зраділа новій роботі, отримати відмову…

— Ну, я сказав, що знайду йому симпатичну помічницю і що він мусить принаймні два місяці пожити з вами. І тоді я відчеплюсь. 

 — Дякую за довіру, — пробурмотіла я. 

Насправді я не була впевнена у своєму успіхові. Але хоча б два місяці роботи — це вже щось. Можливо, за цей час я зможу підшукати щось на постійній основі…

***

Машина зупинилася перед розкішним будинком у мальовничому зеленому передмісті. Тадей Романович натиснув на дзвінок, і хвіртка сама розчинилася перед нами. Мабуть тут усе керувалося дистанційним управлінням з будинку. Те ж саме повторилося з вхідними дверима — поки ми йшли через двір, вони вже відчинилися. І ніде жодної людини. 

— Тут зовсім нікого немає? — здивовано запитала я в Тадея Романовича. 

— До Яреми через день приходить прибиральниця. Більше нікого, — кивнув Тадей. 

— А хто готує йому їсти? 

— Хтозна, — він знизав плечима. — Коли я приходив минулого разу, він їв щось із ресторану. Але Валентина Петрівна, прибиральниця, можливо теж щось йому готує.

Коли ми зайшли до передпокою, наступне запитання застрягло мені в горлі. Бо я побачила господаря будинку. Це був привабливий, сильний на вигляд чоловік з темним коротко стриженим волоссям і блакитними очима. Але він сидів у візку і виглядав не надто задоволеним нашою появою. 

— Вона не підходить, — заявив, тільки поглянувши на мене. — Відвези її назад.

***

— Чому я не підходжу? — я відчула неабияке обурення. — Ви ще ж навіть зі мною не поговорили? 

— Надто молода, — видав він одразу. — Їдь додому.

— Але мені дуже потрібні гроші, — спробувала я його вмовити.  

— Підказати тобі, як такі гарненькі дівчата можуть швидко заробити? — він вигнув брову. 

 — Яремо, я ж тебе просив… — протягнув його друг. — Нащо тобі якась стара бабця, от з Русланою ти зможеш поговорити про всяке… Фільми там, музика…

— Мені взагалі ніхто не потрібний, — відповів він похмуро. — Фільми я давно не дивлюсь. Музику не слухаю. 

 — Чим же ви займаєтесь… — я хотіла сказати "у вільний час”, але вчасно зупинилася. Схоже, тепер весь його час був вільним. — Ну, я можу одягнутися так, що виглядатиму старшою, — вирішила запропонувати компроміс. — Хусточку там пов’яжу…

— Де ти її відкопав? — Ярема скептично поглянув на друга.